Читати книгу - "Подорож на Пуп Землі (Т. 2)"

— Що таке? — незворушним голосом спитав я у Яна.

Попри те, що я так своєчасно пригадав опис каверзних океанських валів, наведений у Хейєрдаловій книзі, до мене все ще не доходило, що зараз буде. Навіть коли, ще раз нахиливши довбешку, випадково помітив іще одну, зовсім не маленьку «дірочку» акурат у себе під попою, я не усвідомив небезпеки, що стрімко насувалася на головного члена першої української Експедиції на острів Пасхи.

Тим часом гуркіт у підземному склепі прямо в мене під ногами наростав. Потоки повітря, що виривались крізь отвори, міцнішали.

— Тут зараз, мабуть, буде прикольний фонтанчик, — легковажно бовкнув я.

Янові заклинило щелепу. Чех закляк з отетерілим виразом на обличчі, не знаючи, чи йому сміятись чи плакати. Я чомусь подумав, що він не зрозумів мене, і бадьоро повторив:

— Кажу, тут має бути… — хвиля чкурнула під скелю; за якусь мілісекунду плюскотіння та булькання переросло у рев тисячі слонів, — має бути… фонта-а-а-а-а!.. А-а-а!.. А-а-а!..

З отворів між скелями з шаленим гуркотом вистрелили потужні струмені морської води. Могутня цівка періщила прямісінько мені в писок наче з пожежного брандспойта. (Підозрюю, що у вас, шановні читачі, зі словом «струмінь води» зв’язані не зовсім правильні асоціації. Ви, мабуть, зараз уявляєте собі щось на зразок тоненької цівки, що дзюрчить з водопровідного крана. Але я мушу наголосити, що в моєму випадку то був струмінь трохи іншого ґатунку, після якого я почувався так, наче мені на голову звалився церковний дзвін.) Скажу прямо: той факт, що мені не відкололо голови, є просто випадковим збігом обставин.

Вода тим часом прибувала і струмина посилювалася. В результаті мене відірвало від скель. Я закричав (не пам’ятаю точно, що саме, але певен, що нічого хорошого) і злетів у повітря, наче Вінні-Пух на повітряних кульках. На кілька секунд водяний стовп став твердим мов сталь. Я думав: ще мить — і вода або поллється через вуха, або мені просто рознесе довбешку.

Потім струмина пом’якшала, мене пожбурило на скелі. Я метелявся туди-сюди, обдираючи шкіру то на колінах, то на ліктях, то на спині. Відчуття були такі, наче мене хвицають копитами дикі мустанги. Я затуляв руками живота і те, що нижче, бо якби споров собі черево (чи, не приведи Господи, оте, що нижче), це було б уже зовсім не смішно.

Я не встиг перевести подих, коли налетів другий вал. Настільки високий, що п’ятиметровий скелястий кліф не зміг його спинити. Цього разу хвиля не пірнула під скелю. Натомість з глухим «гу-гух!» знялася ледь не до небес, а потім, розпавшись на сотні пінястих язичків, понеслась напролом по камінню…

Другий бурун наскочив так швидко, що Ян навіть не встиг перестати сміятися. Рокітливий потік заткнув йому пащеку, звалив з ніг і потягнув разом зі мною по скелях. Зі штанів мого доблесного товариша за якусь мить зробилися модні шорти від «Armani» — всі в стильних дірках і обшарпані по краях.

Більше, як ви розумієте, ніхто не сміявся. Скориставшись тимчасовим затишшям, ми з напарником метельнули геть зі скель. Бігли, висолопивши язики, немов олімпійські спринтери по розпечених жаринках. Не оглядалися, аж поки не дістались до сухого місця, де безсило попадали поміж каміння. За спинами, наче намагаючись нас наздогнати, здіймався третій вал…

Мої ступні кривавили, ребра гули, наче труби в органа. Ще я не чув на праве вухо, а знизу, на лівій півкулі п’ятої точки, розпливався величезний бузковий синець. Ян спереду зберіг доволі пристойний вигляд, зате якщо подивитися на нього ззаду, можна було подумати, що чех ненароком заснув на пузі в буряках, а потім по ньому проїхались бурякозбиральні комбайни.

— Ми могли… ке-кхе… тьфу… Ми могли там здохнути, — прохрипів мій напарник, відпльовуючись.

Я лежав і дивився в небо. Час від часу термосив вухо, але його, схоже, заклало надовго. Великі хвилі вляглись, і внизу під скелями знов урівноважено рокотав звичний прибій.

— Я думав, та хвиля… то така собі задрипана хвилька… Думав, воно буде пф-ф-ф, — я зобразив руками невеликий фонтанчик. — А воно як лупоне!

— Я теж так думав, навіть сміявся, поки ти не почав літати, немов якийсь клоун у шоу Девіда Коперфільда, — відказав Ян.

Ми відлежувались і обсихали ще хвилин із двадцять. Затим неохоче підвелися, обтрусилися і неквапом поїхали вздовж берега, шукаючи поворот на Рано Рараку.

Під кінець я розсміявся:

— Ну нормально так покупалися!

Ян відповів стриманою усмішкою, потираючи синці.

Більше до води на східному березі ми не підходили.

* * *

Навпроти затоки Ханга Маіхіку ґрунтівка забирала вліво, витягуючись у бік невисокого пагорба Маунга Тоатоа, минаючи завали з велетенських каменів, що заповзали далеко від берега. Коли дорога знову завернула до моря, я помітив удалині гору чудернацької форми, котра різко виділялась серед довколишніх низьких і похилих горбів. Здалеку вона нагадувала трохи приплюснуту згори літеру «М». Я відразу здогадався, що це одне з жерл великих вулканів, які колись у давнину дали життя острову Пасхи. Роздивляючись кратер у бінокль, я зауважив, що його центральна частина обвалилася й просіла під натиском дощів і вітру.

Давно згаслий кратер справляв приголомшливе, хоч і дещо гнітюче враження. Котроїсь миті мені навіть здалося — ще більш гнітюче, аніж повалені велетні вздовж узбережжя. Якимось незрозумілим чином від гори тягло запустінням, спустошенням, холодним смутком. Вулкан неначе виливав на мене віковічну образу через те, що древні будівники не докінчили своєї справи. Я відчував це напрочуд ясно, незважаючи на те, що від кратера нас відділяло кілька кілометрів.

Я попрохав Яна спинитися, стягнув шолом і розгорнув на колінах карту. Знайшов потрібне місце і прочитав два, тоді ще геть незрозумілих мені слова: Рано Рараку.

— Що там пишуть? — спитав мене чех.

Я зазирнув у легенду карти і прочитав уголос:

— La fabrica de los moais… Звідси моаі виходили у світ, чувак.

Незабаром шлях розділився надвоє. Одна з гілок вела на північний схід до аху Тонгарікі, а інша — просто на захід до Рано Рараку.

— Аху почекає, — не роздумуючи сказав я, і ми завернули до кратера.

Ми помаленьку наближались. Сонце нещадно поливало спину жаром. Мотоциклетний шолом тепер тільки заважав — тиснув на вуха і постійно з’їжджав на лоб.

На віддалі кількох сотень метрів від підніжжя я розрізнив кільканадцять моаі різної величини, вкопаних у землю довкола кратера. За їхніми спинами здіймалася майже вертикальна стіна,