Читати книгу - "На Мармурових скелях"

26

Щоб вибратися з темного бору на луки, мені треба було тільки триматися крейдяного сліду, який ми залишили, йдучи сюди, тож я впевнено рушив білою стежкою, думаючи про своє.

Мені здавалося дивним, що я під час різанини опинився серед мертвих, і я сприйняв це як символ. Цей стан був для мене не зовсім новий; зі мною таке вже траплялося й раніше, ввечері перед тими днями, коли на мене чигала смерть. Ми тоді силою духу трохи виступаємо з тіла і йдемо, ніби проводарі, поряд зі своєю подобою. Але я ще ніколи так гостро не відчував послаблення цих тонких ниток, як тут, у бору. Я йшов, ніби вві сні, білим слідом і бачив світ, як у темному мерехтінні ебенового дерева, в якому відбивалися фігурки із слонової кістки. Так я здолав мочар біля Колючої Відноги і вийшов недалеко від високих тополь у Кампанью.

Тут я злякано побачив, що небо було зловісно освітлене пожежею. На луках також панував підозрілий рух, мене квапливо поминали якісь темні постаті. Серед них, може, були й Беловарові челядники, що вийшли живими з бійки, проте я не хотів озиватися до них, бо декотрі з них, видно, були охоплені люттю. Потім я побачив людей, що вимахували головешками, й почув балачку розбишак із Лапікусьєра. Перед ними поверталися до лісу валки людей, навантажених здобиччю. Гай Червоного Бика був яскраво освітлений; там до реготу переможної учти домішувався жіночий крик.

Сповнений лихих передчуттів, я поспішав до Беловарового маєтку і ще здалеку побачив, що за цей час лісова потолоч убила й Зомбора та його людей, багата садиба була охоплена ясним полум’ям, горіли будинок, стайня й комора, а навколо них, радісно виючи, танцювали «світляки». Напасники грабували, хто що міг; уже навіть розпорювали перини й напихали в них, як у мішки, здобич. Поряд із ними були й такі, що частувалися в пивницях: збивали накривки з повних барил і набирали трунку в капелюхи.

Убивці переїлися й перепилися, і це було мені на користь, бо я йшов, майже як уві сні, просто крізь їхнє коло. Сп’янілі від пожежі, вбивств і горілки, розбишаки рухалися, мов тварини, яких видно на дні грузького ставка. Вони проходили повз самого мене, а один, що ніс повний капелюх горілки, простягнув його мені, і коли я відмовився від частування, почав лаятися, але відчепився. Ніхто нічого мені не заподіяв, я пройшов через їхній гурт, наче був наділений vis calcandi supra scorpiones [7].

Коли я залишив руїни садиби, мені впала в око одна обставина, яка ще збільшила мій страх. А саме: мені здалося, що полум’я пожежі позад мене поблякло, — не стільки через те, що віддалилось, як через те, що спереду на обрії знялася нова заграва, ще червоніша й жахливіша. Я бачив розігнану по луках худобу й пастухів, що від когось тікали. А головне, почув гавкіт рудих догів, який неначе наближався до мене. Я пришвидшив ходу, хоч серце моє стискалося від страху перед тим вогненним кільцем, до якого я йшов. Я вже бачив темні обриси Мармурових скель, що здіймалися, немов чорний риф у морі вулканічної лави. Чуючи позад себе гавкіт собак, я почав квапливо спинатися на стрімкий гребінь, із якого ми так часто впивалися дивовижною красою цього краю, що його я бачив тієї ночі в багряному плащі нищення.

Тепер, у палахкотінні полум’я, стало очевидним, яких глибин сягнула руїна. На всьому обширі вздовж Маріни гинули в пожежах давні, прегарні міста. Вони яскріли у вогні, наче низка рубінів, і з темних водяних глибин виростали, закучерявлені брижами, їхні відбитки. Палали, скільки око сягало, села й хутори, високо здіймався вогонь із гордих замків та монастирів у долині. Чисте, без диму, полум’я стояло в непорушному повітрі, немов золоті пальми, з верховіть яких спадав вогняний дощ. Високо над тим розсипищем іскор ширяли в темному небі зграї голубів та чаплі, що знялися з очерету. Вони кружляли, аж поки їхнє пір’я охоплювало полум’я, — тоді вони опускалися вниз, на пожарище, як запалені лампіони.

Звідти не долинало жодного звука, наче в безповітряному просторі; те видовище розгорталося серед страхітливої тиші. Я не чув, щоб там унизу плакали діти чи голосили матері, не чув також бойових вигуків родових спілок та ревіння худоби, зачиненої в стайнях. Від усього того жаху нищення до Мармурових скель доходило тільки золотаве світло. Так далекі світи на втіху чиїмось очам цвітуть красою загибелі.

Не чув я і власного крику, що підступав мені до уст. Чув лише десь глибоко в душі, ніби сам стояв серед полум’я, потріскування вогняної стихії. Унизу розпадалися на обгорілі уламки палаци, з комор у порту здіймалися високо вгору мішки з зерном і розсипалися там вогняними цятками, а мені було чутно тільки те легеньке потріскування. Потім із такою силою, що репнула земля, вибухнула велика порохова башта біля міської брами. Важкий дзвін, який тисячу років прикрашав міську вежу і мелодія якого супроводжувала силу-силенну людей у житті і в смерті, почав розпікатися спершу тьмяно, тоді дедалі ясніше і врешті випав з гнізда, розтовкши вежу. Я бачив, як гребінь храму з колонами охопили червоні омахи полум’я, і статуї богів зі щитами та списами похилилися з високих цоколів і нечутно попадали в жар.

Я дивився на те вогненне море і вдруге за ніч заціпенів, немов увіч поринувши в сон, але тепер це почуття було ще сильніше. В такому стані ми багато що чуємо і бачимо чіткіше, ніж звичайно, тож і я почув, що зграя догів, а за ними й лісові розбійники, неухильно наближаються до мене. Собаки вже майже досягли краю скель, і в паузах я розрізняв грубий гавкіт Шифона Ружа, що вів зграю. А я в тому стані не міг ноги підняти й відчував, як крик застряг мені в горлі. І аж побачивши вже собак, я присилував себе зрушити з місця, проте чари з мене не спали. Тож мені здалося, що я плавно ковзнув східцями Мармурових скель, а також легко перескочив живопліт, який оточував наш город. А позад мене щільною купою, гупаючи по камінні, спускалася з собаками на дикі лови зграя лісової галайстри.

27

Скочивши через живопліт, я майже впав на м’яку грядку з лілеями і вражено побачив, що город дивно освітлений. Квітки й кущі променіли в синьому