Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає"

доконуваний експеримент зі сфери суб’єктивної психології, водночас підказує, з певної відстані, «дію» для роману суто реалістичного, з іншої дійсности, з іншого життя, і перипетії цієї історії своєю чергою виводять не той кінець і змінюють напрям психологічного досліду. Оскільки всі триби зчепилися, наш роман розвивався бурхливо, і попри сповільнення, перерви й вагання, як у деяких новелах Бальзака і баладах Шуманна, настала стрімка розв’язка! Саме в межах останнього року, довгого для мене, як ціле сторіччя, — так Альбертина від бальбецьких часів до її від’їзду з Парижа міняла своє місце в моїх думках, а також, незалежно від мене і часто без мого відома, змінювалася сама, — треба було втиснути все це сповнене ніжности життя, таке коротке, але, як здавалося мені, таке багате, таке безконечне, таке неповторне і, незважаючи на все, таке необхідне для мене. Необхідне, хоча в своїй істоті, можливо, спершу і не визначене наперед, бо я не пізнав би Альбертини, якби не прочитав у археологічній розправі опису бальбецької церкви; якби Сванн, пояснивши мені, що це майже перська церква, не зацікавив мене нормандським візантизмом; якби готельне товариство не збудувало в Бальбеку гігієнічного і комфортабельного готелю, який схилив моїх батьків зглянутися на мою просьбу і послати мене туди. Звісно, в жаданому Бальбеку я не знайшов ні омріяної перської церкви, ні вічних туманів. Навіть чудовий потяг о першій тридцять п’ять був не такий, як я собі уявляв. Але замість того, що малює наша уява і що ми з таким зусиллям марно намагаємося самі відкрити, життя пропонує щось таке, що нам і не снилося. Хто міг би сказати наперед у Комбре, коли мені було так боляче прощатися з матір’ю, що цей душевний розлад мине, а потім вернеться знову, але не через матір, а через дівчину, і що ця дівчина буде спершу здаватися мені на морських розлогах лише квіткою, яка щодня братиме на себе мої очі, квіткою уявною, у думках якої я так по-дитячому прагнув посісти чільне місце, шкодуючи, що вона не знає про моє знайомство з маркізою де Вільпарізіс? Ось так через прощальний поцілунок із незнайомкою мені випало через кілька років мучитися, як у дитинстві, коли мама не приходила до моєї спальні. Отож, якби Сванн не розповів мені про Бальбек, я б ніколи не знав такої потрібної Альбертини і не пройнявся б до неї всеосяжною любов’ю. Її життя, либонь, було б довше, а моє нічого не катувало б нині. Мені здавалося, що я загнав Альбертину на той світ своїм виключно егоїстичним почуттям, так само як перед тим замордував бабусю. Навіть згодом, після знайомства в Бальбеку, я міг би не кохати її так, як покохав потім. Бо, коли я розлучався з Жільбертою, знаючи, що колись можу4 покохати іншу жінку, я майже вірив, що принаймні в минулому я не міг кохати нікого іншого, крім Жільберти. Щодо Альбертини, то я не мав сумнівів, що міг її і не покохати, що це могла бути інша. Для цього було б досить, щоб панна де Стермар’я не підвела того вечора, коліні ми збиралися пообідати на острові в Булонському Лісі. Тоді ще був час і саме на панну де Стер-мар’ю перенеслася б тоді робота уяви, волею якої ми бачимо в жінці зовсім особливу індивідуальність і визнаємо її за істоту єдину в своєму роді, суджену і необхідну нам. У кращому разі, дивлячись на це з погляду майже фізіологічного, я міг би сказати, що потрапив би обдарувати цією винятковою любов’ю якусь іншу жінку, але не будь-яку іншу. Бо Альбертина, повна брюнетка, була несхожа на Жільберту, ставну золотово-лоску, але обидві здорові нівроку, і погляд очей на їхніх чуттєвих личках був якийсь невловимий. Вони були з тих жінок, на яких би не поглянули чоловіки, схильні шаленіти за іншими, за тими, які залишали байдужим моє серце. Мені важко було повірити, щоб змислова і вольова індивідуальність Жільберти втілилася в Альбертину, дівчину дещо іншого складу, це так, але з якою тепер, коли я про це думав, її зв’язувала глибока спорідненість. Кожна людина застуджується і хворіє завжди майже однаково — для цього потрібен просто певний збіг обставин; природно, що чоловік закохується в жінку певного типу, типу, зрештою, вельми поширеного. Перші Альбер-тинині погляди, кинуті на мене, від яких я замріявся, не дуже різнилися від Жільбертиних. Я ладен був повірити, що загадковість, чуттєвість, воля і хитрість Жільберти знову почали спокушати мене, вбившись у Альбертинину плоть, зовсім іншу, а проте не позбавлену рис, спільних із тамтою. Щодо Альбертини, то внаслідок зовсім відмінного нашого життя удвох, куди не могла проникнути у моноліт думок, утримуваний моїми болісними клопотами недоторканним, жодна розколина неуважности й забуття, її жива плоть — інакша ніж Жільбер-тина — так і не прибрала вигляду, в якому я перестав бачити те, що з плином часу було для мене (і не могло бути для когось іншого) жіночою вродою. Але її вже не стало. Я міг її забути. Хто знає, чи тоді ті самі властивості щедрої крови, тривожної мрійливости не з’являться переді мною ще раз, аби мене вчарувати? Але у форми якої жінки вони втіляться? Цього я передбачити не міг. З допомогою Жільберти я так само не міг уявити собі Альбертини і мого майбутнього кохання до неї, як Вентейлева соната не дала б мені змоги вгадати його септету. Ба більше, під час перших побачень з Альбертиною я був певен, що зможу покохати й іншу. Крім того, якби я познайомився з нею на рік раніше, вона могла б мені видатися такою ж невиразною, як сіре небо удосвіток. Якщо я змінив своє ставлення до неї, то й вона змінилася. Дівчина, яка прийшла до мого ліжка того дня, коли я написав панні де Стермар’ї, була вже не та, якою я знав її в Бальбеку, — чи то був розквіт жіночности, характерний для моменту статевої дійшлости, чи, може, збіг обставин, про які я ніколи не довідався. У кожному разі, навіть якщо та, яку я мав колись покохати, була б на неї схожа, тобто якби мій вибір не був би цілком вільний, то все-таки цей вибір, улягаючи, мабуть, якійсь необхідності, диктувався чимось ширшим, аніж одиниця, обіймав певен тип жінок. Отож моє кохання до Альбертини переставало бути чимось абсолютно конечним. Жінка, чиє личко ми бачимо частіше, ніж світло, скоро навіть із заплющеними очима милуємося її гарними очима, витонченим носиком і робимо