Читати книгу - "Бурелов"

— Я… я не розумію. Навіщо мене сюди приставили? — пролопотів Форфікюль, коли дзвін у вухах помалу вщух. — Я прибув до Санктафракса з Нижнього міста із щонайчеснішими намірами… щоб сповістити вас про трагічну загибель Професора Світлознавства…

— Форфікюлю, Форфікюлю, — замурчав Вілнікс. — Так негоже.

Він одвернувся і вибрав щипці. Форфікюль затремтів із жаху, підслухавши і тепер докладно знаючи, щo Найвищий Академік збирається зробити з їхньою допомогою. Уявні тортури ставали дедалі лютіші, аж поки Форфікюль нарешті здався.

— Стійте! — заблагав він, і вуха його тріпотіли з муки.

Вілнікс обернувся, тримаючи щипці в одній руці і поплескуючи ними по долоні другої.

— Кажете, ельф-дубовик? — запитав він.

Форфікюль шморгнув носом.

— Угадали, я — ночоблуд, — зізнався він.

Вілнікс Помполніус кивнув головою.

— Це вже краще, — вирік він і додав, уже тільки подумки: «Відтепер мене цікавитиме правда і лише правда». Він замахав щипцями, уявляючи, як немилосердно гамселитимуть вони у металевий ковпак над кріслом. — Ви мене розумієте?

— Так, — просто відповів Форфікюль.

— Ну, то хто вас підіслав?

— Я прийшов своєю охотою, — миркнув Форфікюль.

Не кажучи ні слова, Вілнікс розгонисто ступнув до нього і різко гримнув у ковпак. Форфікюль завив із болю.

— Ні, ні, — заскімлив він.

— Тоді скажи хто? — рявкнув Вілнікс.

— Матінка Товстобрюхперо, — відповів Форфікюль. — Вона гадала, ви повинні знати: Професор був санктафракським академіком і таке інше. Він… він був у її таверні — в «Дубові-кривавнику» — коли його схопив грець. Ні сіло ні впало спіткнувся і — бух! Ми зробили все можливе, аби одволати його.

— І все ж ви зазнали невдачі, — здогадався Вілнікс.

— Так, на жаль, — відповів Форфікюль.

Вілнікс приплющив очі.

— І де ж тепер спочиває тіло незабутнього Професора? — поцікавився він.

— Я… м-м-м… себто з уваги на пекельну спеку і таке інше матінка Товстобрюхперо вирішила, що його слід чимхутчій поховати.

— Ви віддали землі санктафракського професора? — роззявив рота Вілнікс. — Чи ж ви не знаєте права кожного академіка нашого плавучого міста бути врочисто похованим у Каменесаду, де білі ворони залишать від нього лише жовті кості? Бо як інакше його дух злине у відкрите небо?

— Я… ми…

— Але врочистого погребу, певна річ, не буде, — провадив Вілнікс, лізучи головою просто Форфікюлеві в обличчя, поки блискуча ярмулка ледь торкнулася кінчика ночоблудового носа. — Бо Професор не мертвий. Він живий, чи не так?

— Ні-ні! — зойкнув Форфікюль. — Він мертвий!

Вілнікс рвійно випростався, підніс кліщі й з усього маху лупонув по металевому ковпаку.

— Брехня! Брехня! Брехня! Брехня! — залящав він у такт оглушливим, наче грім молота, ударам. — Усе більша, більша і більша брехня!

Після сьомого удару його рука безвільно впала.

— Отепер ви скажете мені правду! — промовив він.

Форфікюль не відповів. Хоча він бачив, як ворушаться його викривлені люттю губи, проте не чув жодного слова за гудом, гримотом та дзвоном, злитими у його бідній голові в один суцільний гук, в одну суцільну какофонію. Минуло кілька хвилин, перш ніж він знову міг розчути якийсь звук, та навіть тоді ляскучий гуркіт не вщухав остаточно, обертаючись у своєрідне звукове тло.

— Це ваш останній шанс! — ревнув Вілнікс.

Форфікюль спустив погляд додолу. На нього жаль було дивитися — так його тіпало. Між тендітними ночоблудами гуляла приказка: «Не чути на обидва вуха — ще гірше, ніж пуститись духу».

— Гаразд, — заскімлив він. — Розкажу вам усе, що знаю.

Так він і зробив. Він у всіх подробицях повідав Вілніксові про зустріч у задній кімнаті таверни «Дуб-кривавник». Про з’яву Професора Світлознавства та про те, як капітан небесних піратів упав перед ним навколішки. Про таємний план трійці. Про рішенець Професора Світлознавства товаришити небесним піратам у їхній виправі до Присмеркового лісу.

— Зрадливий пес, — сплюнув Вілнікс. — А цей капітан? — запитав він. — Як його звати?

— Захмарний Вовк, — випалив Форфікюль. — Щоправда, Професор Світлознавства звертався до нього не так.

— А як?

— Квінтиніус Вергінікс, — пролунала відповідь.

Вілнікс кивнув головою.

— Що ж, особа впливова, — задумливо промимрив він.

Хай і запізніле, зате повне ночоблудове зізнання виявилося збіса цікавим для Помполніуса. Воно не тільки потвердило його підозри щодо Професора Світлознавства — тепер він також знав, що минулої ночі Ксинтакс де в чому збрехав. Жодна душа не могла б забути імені Захмарного Вовка — капітан небесних піратів зажив голосної і заразом лихої слави. Спілчанський голова запевне і сам щось тишком-нишком замислював.

Вілнікс захихотів собі під ніс. Хіба мало інших амбітних спілчан нетямилося б від щастя, мавши змогу залагодити оборудку з Найвищим Академіком?

Він повернувся до Форфікюля.

— А отой парубійко, що ви згадали, — промовив він, — отой Живчик, яку він має причетність до цієї гоп-компанії?

Форфікюль проковтнув давучий клубок у горлі. Хоча його знайомство із Живчиком було й недовге, йому подобалося те, що бриніло у хлопцевій голові. Гадки тамтого були доброзвичайні та чесні, свідчили про вірне та щире серце. Ночоблудові нестерпна була думка, що його слова могли б накликати на хлопця лихо.

Вілнікс погойдав важкими щипцями у нього перед носом. Форфікюль кивнув головою, наскільки йому дозволяв ремінний пас і відказав:

— Він член екіпажу «Бурелова».

— І? — Вілнікс Помполніус зачув, що напав на певний слід.

— Він народився і зріс у Темнолісі, — почулася відповідь.

— І?

Форфікюль знизав плечима. Якщо він доведе з усією ясністю, що Живчик не причетний до змови, то, може, парубчакові дадуть спокій.

— Йому заборонено супроводжувати піратів у цій незвичайній виправі, — заявив ночоблуд. — Він має залишатися з Матінкою Товстобрюх…

Вілнікс урвав його.

— Ви чогось не доказуєте, — він погрозливо підніс щипці.

Форфікюль нахнюпився. Сльози ринули йому з очей. Лихого норову він не мав, але не вдався й храбром-небояном. Щипці ширяли у світлі смолоскипа, зовсім близько від металевого ковпака. «Не чути на обидва вуха — ще гірше, ніж пуститись духу».

— Він… він… — забелькотів ночоблуд. — Себто… Захмарний Вовк — його батько.

Вілнікс різко втяг у себе повітря.

— Син, — просичав він. — Квінтиніус Вергінікс має