Читати книгу - "Вогнегривий коник"

— Що це за людина? — питає онук дідуся.

— Це не людина, — відповідає дідусь.

Опівдні проїжджає повз дідусеву хатину подорожній з байдужими очима. Дістав з воза відро, прив’язав до вірьовки, витяг води, напився, дав попити дідусеві й онукові, решту води вилив у сухий пісок, відро забрав та й поїхав.

— Що це за людина? — питає діда онук.

— Це не людина, — відповідає дідусь.

Увечері проїжджає повз дідусеву хатину подорожній з добрими очима. Дістав з воза відро, прив’язав до вірьовки, витяг води, напився й поїхав, а відро так і стоїть на цямрині.

— Що це за людина? — питає онук.

— Звичайна людина, — відповідає дідусь.

Яблунька і літо

Юрко й Мишко весною посадили біля школи яблуньку. І домовились: на канікулах будуть навідуватися до школи й поливати її. Скажімо, так: сьогодні поливатиме Юрко, завтра — Мишко, потім знов Юрко, потім Мишко. Ростиме собі яблунька — сил набиратиметься.

Настали канікули.

«Сьогодні мені поливати яблуньку… — подумав Юрко. — Та хіба їй що станеться, як один день не полити? Завтра прийде Мишко й поллє…»

Настав Мишків день. Далеченько жив Мишко від школи. Він собі й подумав: «Учора ж поливав яблуньку Юрко… Нічого їй не станеться, як один день не полити. Завтра знову Юрків день, він трохи ближче від школи живе, хай собі й поливає».

Минали дні, Юрко надіявся на Мишка, а Мишко на Юрка.

Кілька днів яблуньку ніхто не поливав.

А щодня приходив до школи Андрійко, що вже тепер другокласник. Він годував рибок у шкільному акваріумі. Бачить хлопчик, ніхто яблуньки не поливає, ось-ось засохне. Він і став її щодня напувати. Зеленіє яблунька, сил набирається.

От і перше вересня. Прийшли діти до школи. Не терпиться Юркові узнати: а чи поливав же Мишко? І Мишкові хочеться дізнатися: чи Юрко поливав?

Почимчикували хлопці до яблуньки. Ідуть і мовчать. А як побачили, що вона зеленіє, кожен із них горів од сорому й потупився в землю. Бо кожен думав: «Це ж тільки я не поливав, а товариш мій поливав».

Так і стояли хлопці перед яблунькою, схиливши голови, аж поки пролунав дзвінок.

Висока гора до неба

В одної нещасної жінки народилося двоє синів-близнят. Коли їм було сім років, Мати дала їм відра, взяла за руки й сказала:

— Ходімо, сини, здобувати розум.

Ішли вони день, ішли другий, а на третій прийшли до високої гори.

— В оцій горі, — сказала Мати, — маленькими золотими піщинками розсипано розум. Щоб здобути його, треба назбирати повне відро золотих піщинок.

І дала синам по маленькій ложечці.

Близнята були дуже схожі один на одного: сині очі, чорні брови, біле лице… Але душею були різні. Один — Працьовитий, другий — Ледачий.

Ледачий узяв відро, ложечку й каже:

— Піду до річки — ловитиму рибу та юшку варитиму.

А Працьовитий сів під високою горою та й пересипає ложечкою землю з місця на місце. Набере, висипле, гляди, інколи й упаде золота піщинка. Він ту піщинку й покладе в відро.

Минуло багато років. Ледачий згадав свого Працьовитого брата. Піду, думає, подивлюся, чи він хоч живий.

День іде, другий, а на третій приходить до гори. Але гора зовсім не там, де була раніше. Стоїть біля неї Працьовитий брат, а біля нього повне відро золотих піщинок.

Здивувався Ледачий. Але дотямив, що його Працьовитий брат пересипав цілу гору й здобув розум. А він, Ледачий, тільки й навчився ловити рибу та юшку варити.

— Що ж ти тепер робитимеш? — питається Ледачий брат Працьовитого.

— Піду здобувати матері щастя.

— За золото купиш? — питається Ледачий брат.

— Щастя не купується, — відповів Працьовитий, підняв відро із золотом, махнув ним — і піщинки золоті знову розсипалися по землі. Щастя здобувається працею.

Сім ножів

На кухні великої їдальні поклали в буфет сім ножів. Сім великих гострих ножів для капусти.

Уранці прийшли на роботу шість кухарок. Кожна вибрала собі ножа. Вони цілу зиму різали капусту. Як закінчили роботу, поскладали ножі в буфет і пішли додому.

Ніж, який пролежав без діла, запитав:

— Чим ви пахнете? Щось дуже смачне…

— Капустою, — гордо відповіли ножі, що працювали цілий день.

Наступного дня шість кухарок прийшли ранесенько й кожна взяла ножа — того, яким працювала вчора.

Ніж, що першого дня пролежав без діла в буфеті, здивувався:

— Чого мене ніхто не бере? Хіба я не такий, як інші? Яка вона, та капуста?

Увечері ось приходять додому ножі, що капусту шаткували. Втомлені, але горді зробленим. А цей лежень їх і питає:

— Чого мене ніхто не бере? Невже людям не однаково, яким ножем працювати? Я ж гостріший за вас.

Минали дні, тижні, щоранку шість робітниць брали в буфеті свої ножі, а сьомий лежав і лежав без діла — гострий, блискучий, але нероба.

Якось увечері він запитав свого сусіду:

— Як кухарки пізнають ножі?

І сусіда розповів йому дивну річ. Виявляється, ножа, яким кухарка хоч день попрацює, вона називає своїм. І потім не хоче брати ніякого іншого.

— Чого це так? — питає лежень.

— А того, що без людської руки ніж — ще не ніж, а просто шматок металу. В кожного з нас людина залишає щось від своєї руки.

Лежень не міг цього зрозуміти. Він байдужно блищав своїм гострим лезом.

Не забувай про джерело

— Бачите, діти, ось цей спалений сонцем пустир у долині? — питає учитель.

— Бачимо, — відповідають діти.

— Тож послухайте бувальщину. Ось тут, на місці цього пустиря, багато років тому був глибокий ставок — аж до села, що розкинулось ген під горою. Можна було випливти човном на середину й веслувати аж до он тих дубів, їх тоді там багато було, а тепер три лишилося, та й ті усихають… На березі верби росли. В лісі водились білки.

То старовинне козацьке село. Викопали ставок запорожці після битви під Жовтими Водами.[1] І поселились на його березі. Та стали помічати, що ставок мулом заносить. Зійшлися селяни на сходку й ухвалили: кожен, хто скупався в ставку чи помилувався його красою, мусить набрати відро мулу й винести аж туди, за балку, й висипати в поле.

Люди й дотримувались цього розпорядку. Над ставом на вербових кілках, висіли дерев’яні відра. Для дорослих чоловіків — великі, як половина нинішньої бочки. Для жінок, підлітків — менші. Для дітей — маленькі. Тільки той, що був у матері на руках, не платив працею за радість і задоволення.

Ставок ставав чистіший і глибший. Та ось хтозна звідки приїхала в