Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

Найвищою шкільною владою в краї був Державний секретаріат освіти і віросповідань, який очолював знаний педагог і письменник Олександр Барвінський (1847–1927). Він ділився на чотири підрозділи: президії з референтом фахових шкіл, відділів народного шкільництва, середніх шкіл та віроісповідних справ. П’ятим підрозділом мало стати видавництво шкільних підручників. Крім того, у парламенті плідно діяла шкільна комісія, в якій працювали відомі педагоги і громадські діячі: Андрій Алиськевич, Антін Крушельницький, Гнат Тимощук, Омелян Попович (голова), Агенор Артимович, Степан Юрик, Іван Макух, Іван Сенчина, Августин Домбровський, Петро Шекерик-Доників[197].

Законом Української Національної Ради від 15 лютого 1919 р. затверджено державність української мови, її обов’язкове вживання у державних установах і організаціях, громадських інституціях. Водночас національним меншостям залишено свободу усного і письмового діалогу із державними і громадськими структурами «їх матірною мовою».

Почали відновлювати свою діяльність редакції неукраїнських часописів. Зокрема, 23 лютого у Станиславові віддруковано перший номер тижневика «Głos Prawdy», у редакційній статті якого заявлено: «Ми національна меншість і повинні з тим рахуватись. Тому вважаємо святим обов’язком не дратувати розпаленого антагонізму народів, не будувати доріг, що нас ділять, а шукати тих, які би нас об’єднували. Будувати мости над прірвами…» У більшості повітових міст започатковано видання нових українських газет, що декларували себе органами місцевої влади.

Нова влада намагалась опікувати мистецтво, духовну культуру. Запрошено ряд мистецьких колективів і виконавців із Великої України, успішно виступали у краї театр М. Садовського, Республіканська капела О. Кошиця, співачка М. Шекун-Коломийченко, бандурист В. Ємець. Для зустрічей, читання рефератів і лекцій запрошувалися відомі громадські діячі. Зокрема, в березні недавній міністр земельних справ Директорії і голова Українського національного союзу М. Шаповал прочитав у Станиславові цикл лекцій «Підстави української державності». Тієї весни Станиславів відвідали М. Грушевський, В. Винниченко, Д. Дорошенко, В. Липинський. Поширювалася література наддніпрянських авторів Д. Багалія, С. Ефремова, М. Тишкевича, Г. Чупринки та ін. Водночас зобов’язано галицьких видавців примірник своєї друкованої продукції надсилати Національній бібліотеці м. Києва та Львівській університетській бібліотеці. Оголошено збір архівних документів, присвячених «історії нашої держави». Надано більше свобод релігійним громадам різних конфесій. Засновано Державний військово-історичний музей (директор О. Благодір), у створенні якого взяли участь М. Омелянович-Павленко, В. Курманович, І. Боберський, А. Бізанц, Р. Волощук, С. Чарпецький, М. Бринський, Г. Бордуляк та інші[198]. Відновив сценічну діяльність театр О. Стадника.

У березні 1919 р. повсюди пройшли Шевченківські свята. У ці дні галичан привітали наддніпрянські побратими: «З нагоди роковин уродин Апостола українського національного визволення Тараса Шевченка, культурно-просвітні та інші комісії Трудового Конгресу засилають братнє повітання українському людови Галичини, Буковини та Угорщини. Вперше після об’єднання з Західно-Українською Народною Республікою спільно святкує Україна свято Великого Кобзаря, що певно вже об’єднав всі українські серця нерозривним зв’язком національності! та щирої любови до рідного краю. Святий хрест на високій могилі нашого Пророка, його невмируче слово до віка будуть символом нашого братнього єднання у спільній боротьбі за щасливу будучність Великої Соборної Української Народної Республики. Голова комісії Вировий». У відповідь галицький прем’єр С. Голубович телеграфував: «Почуваємо себе одною великою сім’єю, яка зуміє в історичній хвилі віддати всі сили, щоби здобути повну независимість нашій Великій Вітчизні, Соборній Україні»[199].

Всім громадянам запевнити свободу, рівність

Нова влада намагалася надати всім громадянам, незалежно від віросповідання, національності, статі, сприятливі умови для нормального функціонування громадсько-політичного життя. Ось як розумів суспільний ідеал ЗУНР один з провідних міністрів Михайло Лозинський у статті «Громадянин Народної Республіки», що була опублікована 11 березня в урядовому часописі «Република»:

«Що значить Народна република? Се є держава, збудована так, що нарід має повну законну змогу здійснювати в ній свою волю, отже держава, в якій нарід вибирає президента, вибирає законодатне тіло, голосує над найважнішіми законами (т. зв. референдум), ставить внески, які закони мають бути ухвалені (т. зв. право законодатної ініціятиви), має законом забезпечений вплив на виконуючу власть, – словом користується такими політичними правами, що може законним шляхом в цілій повноті проявляти свою волю.

Є се державно-правні форми Народньої Републики. Сі державно-правні форми дають народові змогу виповнити Народну Республику соціальним змістом, який дійсно відповідав би народнім потребам, отже уладити політичне, культурне, господарське життя народу так, щоби всім громадянам запевнити свободу, рівність і добробут…

Для збудування Народньої Републики не вистане переміна державного і соціального ладу. Коли б навіть така переміна наступила, новий лад не міг би вдержатися, коли рівночасно не наступить переміна внутрішнього світогляду цілого громадянства…

В дотеперішніх державах уряд, виконуючи власть, служив монархові або – в републиках – золотому теляти капіталізму. В Народній Републиці уряд, виконуючи власть, повинен служити народови. В дотеперішніх державах народня маса слухала уряд тому, бо боялася його. Громадянин Народньої Републики повинен тямити, що, шануючи волю уряду, шанує волю цілого народу, який сей уряд настановив.

В соціяльнім життю громадянства панувала доси тенденція висшитися понад інших, збогатитися хоч-би кривдою співгромадян, хилитися перед сильнішим, а давити слабшого. Коли наше громадянство не позбудеться сих дотеперішніх тенденцій, ми не збудуємо Народньої Републики. Де є велике багатство, там мусить бути і велика бідність. Де є ідолопоклонство перед високими, там є топтання низьких».

Чи не правда, шановний читачу, цікаві думки висловив уже тоді один з провідних діячів ЗУНР? Щодо останнього закиду, то він не грозив провідникам Республіки. У тогочасних часописах ми не знайшли жодної славослівної публікації ні про Є. Петрушевича, ні про К. Левицького, ні про інших керівників ЗУНР. Більшість із них не цуралась виїздів у глибинні райони республіки і зустрічей із широкою громадськістю, фронтовиками. Зокрема, навіть у трагічний період війни К. Левицький виступав на масових селянських вічах у Рогатині (4 травня) і Бурштині (6 травня)[200].

В умовах демократизації та лібералізації громадсько-політичного життя активізували діяльність політичні партії, громадські товариства. Навесні у Станиславові пройшли численні партійні з’їзди, конференції, наради.

22—23 березня за участю більше ста делегатів від 22 повітів відбувся з’їзд Української радикальної партії. В ході політичних дискусій виступили як керівники держави, так і рядові члени партії – О. Назарук, Л. Бачинський, Д. Вітовський, І. Макух, К. Коберський, а також міністр УНР І. Корчинський. З’їзд підтримав республіканську форму правління самостійної України, виступив за широку автономію областей УНР, забезпечення повних громадянських і політичних свобод, відділення церкви від держави, лібералізацію подружнього законодавства, соціалізацію великого промислу, торгівлі й банків, забезпечення широкої участі робітників і службовців в управлінні виробництвом, впровадження

8-годинного робочого дня, соціального захисту