Читати книгу - "В сталевих грозах"

Сильно обстрілюваним місцем була й площа перед зруйнованою церквою навпроти входу до катакомб, прадавніх печерних ходів з видовбаними нішами, в яких у страхітливій тісняві сиділи майже всі штаби воюючих сил. Розповідали, що коли почався обстріл, місцеві гаками пробили замурований вхід, який упродовж цілого часу окупації приховували від німців.

Від вулиць не залишилося нічого, крім вузеньких стежинок, що звивалися між велетенських гір балок і уламків стін та через них. В розтерзаних садах пропадали овочі й фрукти.

Після обіду, приготованого в кухні з недоторканних запасів, яких ми мали аж в надлишку, і завершеного, річ ясна, міцною кавою, я приліг нагорі перепочити у шезлонгу. З порозкиданих навколо листів я виснував, що будинок цей належав власнику броварні Лесажу. В кімнаті стояли розчахнуті шафи й комоди, перекинутий умивальник, швейна машинка й дитячий візочок. На стінах висіли побиті картини та дзеркала. На підлозі безладом заввишки в метр громадилися повисмикнуті шухляди, білизна, корсети, книжки, газети, нічні столики, скалки, пляшки, записники, ніжки від стільців, сукні, пальта, лампи, ґардини, віконниці, вирвані з одвірків двері, мереживо, фотографії, олійні картини, альбоми, розтрощені скриньки, дамські капелюшки, вазони й шпалери — все сплутане в якийсь дикий жмут.

Крізь потріскані віконниці видно було поораний снарядами чотирикутник спустошеної площі, вкритої гіллям посіченої липи. Цей вир вражень ще більше спохмурював невпинний артилерійський вогонь, що кільцем накочувався на місто. Час від часу цей галас перекривав несамовитий вибух снаряда тридцять восьмого калібру. Хмари осколків проносились тоді над Комблем, ляскаючи об гілляки дерев або вдаряючи в нечисленні вцілілі дахи, так що аж сповзали листи шиферу.

Пополудні вогонь набряк до такої сили, що залишилося тільки відчуття потворного завивання, в якому тонув кожен окремий звук. Від сьомої години площу й довкільні будинки з інтервалами у півхвилини закидали п'ятнадцятисантиметровими снарядами. Серед них було чимало нерозірваних; їх короткі, неприємні поштовхи, однак, стрясали будинком аж до фундаментів. Увесь цей час ми сиділи за круглим столом на обтягнутих шовком стільцях в нашому підвалі, сперши голови на руки, й рахували час між ударами. Жарти дедалі рідшали, врешті замовк і найзухваліший серед нас. О восьмій, після двох прямих влучань, завалився сусідній будинок; його падіння зметнуло велетенську хмару куряви.

Від восьмої до дев'ятої вогонь набрав просто якоїсь несамовитої потуги. Земля двигтіла, небо здавалося велетенським киплячим казаном. Сотні важких батарей бахкали довкола Комбля і в саме містечко, незчисленні снаряди із завиванням і ревом перетиналися над нами. Все було оповите густим димом, моторошно підсвічуваним різнокольоровими ракетами. У нас страхітливо боліли голови й вуха, порозумітися вдавалося хіба що за допомогою уривчастих викриків. Здатність до логічного мислення і відчуття земного тяжіння, здавалося, зникли. Залишилось тільки сприйняття неминучого й доконечно необхідного, як під час вибуху стихій. Один підофіцер третьої чоти впав у шал.

О десятій цей пекельний карнавал поступово вгамувався і перейшов у рівномірний ураганний вогонь, в якому, щоправда, й далі годі було вирізнити окремі постріли.

Об одинадцятій надійшов зв'язковий і передав наказ виводити рої на церковну площу. Відтак ми об'єдналися з двома іншими чотами, готуючись звідти разом рушити на позицію. Щоб доставити на передову харчі, виокремили ще й четверту під проводом лейтенанта Зіверса. Поки ми, гарячково перегукуючись, збирались в цьому небезпечному місці, ці люди оточили нас і видавали хліб, тютюн і м'ясні консерви. Зіверс втулив мені цілий казанок масла, потис на прощання руку й побажав нам удачі.

А тоді ми рушили, шерегом по одному. Всі одержали наказ обов'язково триматися переднього. Тут же на виході з містечка наш командир зрозумів, що заблукав. Під сильним шрапнельним вогнем ми були змушені повертатися. А тоді, здебільшого підтюпцем, уздовж викладеної як орієнтир, посіченої тепер на дрібні клаптики білої стрічки — через відкрите поле. Часто нам доводилося, власне в найгірших місцях, зупинятися, коли командир губив напрям. І при цьому, для забезпечення зв'язності, було заборонено лягати.

Попри те, раптом кудись зникли перша і третя чота. Вперед! В потужно обстрілюваному яру згромадились загони. Лягай! Огидно настирливий запах дав нам зрозуміти, що цей перехід поглинув уже багато жертв. По смертельно небезпечній перебіжці ми досягли другого яру, де причаївся бліндаж командира бойових об'єднань, заблукали й повернулися в нестерпній тисняві переполошених людей. Щонайвище за п'ять метрів від нас із Фоґелем з глухим вибухом на задній насип упав середнього калібру снаряд, закидавши нас велетенськими грудами землі. Спиною перебіг смертельний холод. Врешті провідник, зорієнтувавшись на прикметну купу трупів, знову знайшов шлях. Один з цих полеглих, мов розп'ятий, лежав на крейдяному схилі — яка уява винайшла би відповідніший до цього краєвиду дороговказ?

Вперед! Вперед! Люди падали на бігу, а ми їм грізно наказували вичавити зі знеможених тіл останні сили. Поранені з криками про допомогу, на які ніхто не зважав, валились обабіч у вирви від снарядів. Далі, з невідривно прикутим до переднього поглядом, ми пішли утвореною ланцюжком велетенських вирв, завглибшки по коліно, траншеєю, де мертві тісно лежали один попри одного. З нехіттю ступала нога на м'які, піддатні тіла, чиї обриси приховувала від ока пітьма. Поранених, які падали на шляху, спіткала така ж доля: вони були затоптані чобітьми тих, хто поспішав далі.

І всюди цей солодкавий запах! — Мій вістовий, маленький Шмідт, супутник в не одній небезпечній вилазці, раптом захитався. Я вирвав йому з руки рушницю, а цей молодець навіть тепер ще пробував пручатися.

Нарешті ми досягли передової, зайнятої тісно скорченими в норах людьми, чиї безбарвні голоси аж затремтіли на радощах, коли вони зрозуміли, що прийшла заміна. Якийсь фельдфебель-баварець зі скупими словами передав мені командування відрізком і ракетницю.

Відрізок моєї чоти творив праве крило полкової позиції і складався з плаского, розбитого заглибинами ярку, який зліва за кілька сот кроків від Ґільмону, а справа трохи ближче від Буа де Трон врізався у відкритий терен. Від сусіднього угрупування праворуч, 76 піхотного полку, нас відділяв незайнятий простір завширшки з п'ятсот кроків, в якому із-за надзвичайно потужного вогню ніхто не міг перебувати.

Баварець-фельдфебель раптом кудись зник, і я стояв сам-один з ракетницею в руці, посеред цього моторошного, всіяного кратерами краєвиду, загрозливо й загадково вкритого клубовинням туману, що стелився землею. Позаду почувся якийсь приглушений, неприємний звук; з дивовижною незворушністю я встановив, що походив він від велетенського трупа, який вже почав розкладатися.

Позаяк я не мав ані найменшого уявлення, де може бути