Читати книгу - "Мальви. Орда"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Підозра, та зовсім не та, яку хотів викликати Замбул, пройняла мозок Ібрагіма. Чи не хочуть яничари на чолі з Hyp Алі зробити його своєю іграшкою не тільки на день коронації, а й на весь час царювання? З допомогою Замбула…
Ібрагім уперше відчув, як його огортає повелительський гнів. Бліде обличчя налилося кров’ю, підступив до тремтячого євнуха.
— Що знаєш про нього?
— Він… він правив державою при Амураті і вірний був йому. Аззем–паша не радів, коли проголосили султаном тебе…
Про це здогадувався Ібрагім ще тоді, коли великий візир не надто поштиво підказував йому, хто перед ним виголошував такі ж промови. Ненавидів його, так. Але знищити нині керівника держави було б рівнозначним стяти собі самому голову.
— Що ти знаєш, Замбуле, про його сьогоднішню невірність моїй особі?
— Ні, ні… Я нічого не знаю…
— А хто тобі нарадив викликати в мене підозру до великого візира? — крикнув Ібрагім і простягнув уперед руку, наслідуючи позу Сулеймана Пишного.
Замбулові відлягло від серця. Ібрагім вправляється. Султан ще не став султаном. О, Замбул знає справжній гнів падишаха! Щоб витримати гру до кінця, кизляр–аґа в удаваному жаху впав і почав повзати по землі, лепечучи:
— О, прости, великий!.. Я сам… З безмежної відданості тобі. Амурат поводився зі мною гірше, ніж із собакою, валіде погорджувала мною — усе це лише через те, що я висловив свій жаль за молодшим братом Амурата, коли… А великий візир образив мою безмежну любов до тебе своєю холодною мовчанкою в той час, як увесь Стамбул весь край тріумфував.
Обличчя Ібрагіма подобрішало. Він ще був вразливим на ласкаві слова, бо ж небагато днів минуло від тюремного кібеля до трону. Якщо Замбул співчував колись Ібрагімові, то тепер стане його вірним псом. Султанові потрібні слуги. Плескати в долоні він навчився, виконуватимуть накази довірені люди.
— Живи, Замбуле, — промовив. — Ти нині отримаєш від дефтердара подарунок за вірність. Та якщо хоч у помислах затієш зраду, не сподівайся, що це сховається від мене. І тоді я накажу викинути твою голову за ворота сараю… А тепер поклич великого візира. Я чекаю на нього.
Ібрагім хвилювався, очікуючи приходу Аззема–паші. Нині він відчув свою владу над слугами, як же він повинен повестися з розумом держави? Що в нього є проти цієї сильної людини? Шовковий шнурок, меч?.. Але ж на цю зброю ще не прийшла пора. А що більше?
Захоплення владою минало, щохвилі зростало нервове напруження, лоскотали в горлі істеричні спазми, він ладен був закричати: «Відійдіть, робіть що хочете!» Згадався вранішній душевний спокій, і захотілось вибігти до саду, геть звідси, геть назавжди!
Ходив по тронній залі, ламав кісточки пальців і… наткнувся на сивобородого чоловіка з розумними очима. Дивна усмішка, як у батька, що поблажливо дивиться на розсерджену дитину, заграла на губах великого візира і вмить сховалася у вусах і бороді.
— Слухаю тебе, султане.
Ібрагім затупотів ногами і, стискаючи кулаки, завищав:
— Я примушу, примушу всіх слухатися і повзати переді мною по землі! Чуєш, я примушу!
— Не розумію твого гніву, о султане, — спокійно відповів візир. — Хіба хтось із державних мужів устиг уже виявити непослух твоїй особі?
Ібрагім сів на трон, витер хусткою піт із чола. Йому було соромно за свій хлоп’ячий вигук, хотілося тепер добрати позу Сулеймана Пишного, та знітився перед поглядом Аззема–паші, зрозумів, що позувати перед ним було б ще смішніше.
— Ти моя права рука, — заговорив спокійно, — та замість допомоги я чую від тебе тільки ущипливі зауваження і, якщо хочеш знати, відчуваю погорду до особи султана.
Аззем–паша опустив голову, і зрадів Ібрагім, що кориться йому нині й великий візир. Та не слова каяття долинули до вух султана, а річ, що примусила б кожного в Турецькій імперії замислитися, насторожитися, злякатися.
— Держава наша набагато більша, ніж султанський палац, Ібрагіме. А тому дорога вона не тільки родині Османів, а кожному туркові. Міцно зшив нашу державу Мухаммед Завойовник, ще краще одягнув її в золоту парчу Сулейман Законодавець. Та крізь дорогі шати видно, як розлазяться шви. І болить за те мені сива голова. Султани міняються, держава залишається. А хто ж дбає про неї, як про свій власний дім? Яничари, що деруть із неї лико і журяться тільки своїми власними вигодами, прикриваючись вірністю султанові і Корану?
— Що ти говориш, Аззем–пашо? — насторожився Ібрагім. — Не смій проти яничарів… То устої…
— А якщо ті устої не витримують більше проби часу, султане, то чи не краще їх викинути на сміття і поглянути, що роблять інші народи? Ні, ти не лякайся… Це тільки думки мої…
Ібрагім заспокоївся. А, це його філософські теревені. На твоє, візирю, і на моє життя вистачить того, що є… А прийдуть інші, хай думають…
— Але я повинен тобі розповісти, — продовжував Аззем–паша, — не про свої міркування, що сушать мозок, а про інше, що є важливим на нинішній день. Скарбниця порожніє, а думати треба, звідки дістати грошей, щоб не піти завчасу на жебри до сусідів. Якщо ти будеш так платити і далі яничарам, то швидко нам доведеться зривати золоті написи з тюрбе султанів.
Ібрагім напружено думав, що відповісти візирові, щоб блиснути перед ним розумом, і несподівано засміявся, переможно, злорадно:
— Великий візирю, дав тобі Аллах гадючий розум, а хитрості змія пошкодував. Бо знає і дитина: джихад дає турецькому народові й султанській скарбниці золото! Азов не взятий, військо нудиться, а ти квасишся в роздумах, невгодних ні богові, ні султану.
— На Азов піде похід. Наступного року, навесні, я пошлю туди султанське і ханське військо. Та не в тім річ, султане. Від перемоги чи поразки під Азовом не зміниться становище. Треба подумати, чому нема прибутків із глибин нашої імперії. А чекати скрутної хвилини, щоб здобути прихильність підданих, збагативши їх награбованим добром, це велика помилка. Коли народові стане краще жити за рахунок грабунків, то він дякуватиме не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мальви. Орда», після закриття браузера.
