Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

— Беріть сиґару.

— Не палю, — легенько вклонившись, відказав Шалом. Бірненшатц узяв сиґару, неуважно покрутив її в руках і знову застромив у футляр.

— Ну? — поспитався він. — Владналися ваші справи?

Шалом шукав стільця.

— Сідайте! Сідайте, — поспішно сказав Бірненшатц.

Ні, Шалом не хотів сидіти. Він підійшов до стільця й поставив на сидіння свого портфеля, щоб почуватися вільніше, потім обернувся до Бірненшатці й глибоко мелодійно зітхнув.

— Ох, та вони ніколи не владнаються, — сказав Шалом. — Недобре, коли людина живе на чужій землі, її там насилу терплять, їй дорікають кожнісіньким шматком хліба, який вона їсть. А ще ж недовіра, яку почувають до нас, ота французька недовіра. Коли я повернуся до Відня, то від Франції в мене залишиться ось яке враження: темні східці, якими насилу підіймаєшся, натискаєш кнопку дзвінка, двері трохи прохиляються: «Що вам потрібно?» і зачиняються знову. Поліція, мерія, черги у префектурі. По суті, це природно, ми ж у них. От тільки придивіться трохи: можна було б дати нам роботу; я тільки того й прошу, щоб бути десь корисним. Та щоб знайти роботу, треба мати дозвіл на роботу, а щоб мати дозвіл на роботу, треба десь працювати. Я прагну цього найдужче у світі, але не можу заробляти на шмат хліба. Можливо, найважче мені зносить те, що я став тягарем для інших людей. Надто ж коли вони отак жорстоко дають вам це зрозуміти. Та ще і згаяний час: я вже почав було писати мемуари, це дало б мені трохи грошенят. Та щодня треба стільки бігати, що я мусив занехаяти свою роботу.

Він був малий на зріст, жвавий наче вивірка, свого портфеля він поставив на стілець, і тепер його руки стали вільні й аж літали довкруг його здоровецьких червоних вух. «Це тому що він може виглядати жидом, цей чоловічок». Бірненшатц недбало підійшов до люстра і хутко зиркнув у нього: зріст метр дев'яносто, переламаний ніс, обличчя мов у американського боксера, великі окуляри; ні, ми не одної породи. І все ж таки він не зважувався дивитися на Шалома, він почувався скомпрометованим. «Нехай він іде собі. Нехай би він зараз же ушився звідси». Та на це не можна було розраховувати. Лише завдяки тривалості свого візиту і грайливій жвавості балачки Шалом у власних очах відрізнявся від простого жебрака. «Треба щось казати», — подумав Бірненшатц. Шалом мав на це право. Він мав право на свої три купюри і якісь там чверть години бесіди. Бірненшатц сів на краєчку свого бюра. Його права рука, яку він застромив до кишені піджака, обмацувала портсиґар.

— Французи — жорстокі люди, — сказав Шалом. Голос його зростав і спадав, та в його витрішкуватих очах стрибали веселі чортики. — Жорстокі люди. Чужинець для них у принципі є підозрілою особою, якщо не винуватцем.

Він говорить зі мною, наче я й не француз. Дідько б його вхопив: я жид, польський жид, який приїхав до Франції 19 липня 1910 року, про це тут ніхто й не згадує, а він, бач, не забувся. Жид, якому поталанило. Він обернувся до Шалома і роздратовано глянув на нього. Шалом трохи схилив голову і показав своє чоло, з поваги, звичайно, та дивився з-під напівопущених вій просто в обличчя. Він дивився на нього, його великі світлі очі бачили жида. Двійко жидів, у гарному захистку, в затишній конторі по вулиці Катр Септамбр, двійко жидів, двоє змовників; а довкруг них на вулицях, в інших будинках самі французи. Двоє жидів, один з них гладкий пархач, який зробився великим пуріцом, і другий, худий миршавий жидик, якому не поталанило в житті. Лорель і Гарді.

— Це жорстокі люди! — сказав Шалом. — Безжальні люди!

Бірненшатц різко стенув плечима.

— Треба стати на… на їхнє місце, — сухо мовив він, — та не зміг сказати: на наше місце, — ви знаєте, скільки чужинців наїхало до Франції з 1934 року?

— Знаю, — сказав Шалом, — знаю. І вважаю, що це велика честь для Франції. Але що робить вона для того, аби на це заслужити? Он погляньте: її молодь вдирається до Латинського кварталу і якщо хтось виглядає на жида, то вона гамселить його кулаками.

— Міністр Блюм приніс нам багато шкоди, — зауважив Бірненшатц.

Він сказав: нам; він вступив у змову з цим нікчемою сторонцем. Ми. Ми, жиди. Та це було з милосердя. Очі Шалома дивилися на нього з шанобливою наполегливістю. Він був низький і миршавий, його побили і вигнали з Баварії, тепер він був тут, мешкав, мабуть, у якомусь вбогому готелі і гаяв свій час по кав'ярнях. А Вайсового двоюрідного брата вони припікали своїми сигарами. Бірненшатц дивився на Шалома і почувався немов би викачаним у дьоготь. Не симпатію почував він до нього, о ні! Це було, це було…

Вона дивилася на нього, думала: «Це хижак. На них лежить тавро й саме через них виникають війни». Та вона відчувала, що її давня любов ще жива.

Бірненшатц намацав гаманця.

— Врешті, — зичливим голосом сказав він, — будем сподіватися, що довго це не протриває.

Шалом стиснув губи і хутко звів свою невеличку голову. «Зарано я сягнув до кишені», — подумав Бірненшатц.

Хижак. Він силоміць бере жінок, убиває чоловіків. Він гадає, ніби він силач. Та це неправда, на ньому тавро, от і все.

— Це залежить від французів, — сказав Шалом. — Якщо вони збагнуть сенс їхньої історичної місії…

— Якої місії? — зимним тоном поспитався Бірненшатц.

Очі Шалома заблищали від ненависти.

— Німці провокують їх і ображають усіма можливими способами, — сказав він дзвінким твердим голосом. — На що вони чекають? Невже вони гадають, що можуть погамувати гнів Гітлера? Кожна нова поступка Франції продовжує нацистський режим на десять років. Й увесь цей час ми, жертви, перебуваємо тут, очікуємо, кусаючи лікті. Сьогодні я бачив білі об'яви на стінах, і в мені знову спалахнув крихітний вогник надії. Проте ще вчора я гадав: у жилах французів тече не кров, а вода, і я сконаю у вигнанні.

Двоє жидів у конторі по вулиці Катр-Септамбр. Жидівський погляд на міжнародні події. «Же сюї парту» напише завтра: «Жиди підштовхують Францію до війни». Бірненшатц зняв свої окуляри і протер їх носовичком: він аж не тямився від гніву. Лагідно запитав:

— А якщо настане війна, то ви будете воювати?

— Чимало іммігрантів піде на війну, я певен цього, — відказав Шалом. — Та погляньте на мене, — сказав він, показуючи на своє хоровите тіло. — Яка призовна комісія захоче, щоб я служив у її війську?

— То,