Читати книгу - "Правік та інші часи"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Коли Женовефа опинилася на тому березі Чарної, одна заповнена вантажівка вже їхала в бік дороги. До другої мовчки сідали люди. Вона бачила, як вони, допомагаючи одне одному, подавали руки. Солдат одиничними пострілами добивав лежачих. Рушила чергова вантажівка.
Від землі підхопилась постать і намагалася бігти до річки. Женовефа одразу ж впізнала у ній Рахіль Шенберт, Місину ровесницю. Вона тримала на руках немовля. Один з солдатів укляк і без поспіху цілився в дівчину. Вона невміло намагалась петляти. Солдат вистрілив, і Рахіль зупинилася. Хиталась якусь мить з боку на бік, а потім упала. Женовефа дивилась, як солдат підбіг і ногою перевернув її горілиць. Потім вистрілив у білі пелюшки і повернувся до вантажівки.
Женовефі підкошувалися ноги так, що вона мусила вклякнути.
Коли вантажівки від’їхали, вона насилу піднялась і пішла через толоку. Ноги були важкі, кам’яні й не хотіли слухатись. Мокра спідниця тягла до землі.
Елі лежав, зарившись у траву. Женовефа вперше через стільки літ побачила його знову зблизька. Вона сіла біля нього і ніколи вже не піднялася на власні ноги.
Час Шенбертів
Наступної ночі Міхал розбудив Павла, й вони пішли кудись разом. Міся вже не могла заснути. Їй здавалося, ніби чує постріли, далекі, нічиї, ворожі. На ліжку з розплющеними очима нерухомо лежала мати. Міся перевірила, чи вона дихає.
Над ранок чоловіки повернулися з якимись людьми. Запровадили їх до погреба та замкнули.
— Вб’ють нас усіх, — проказала Міся Павлові на вухо, коли він повернувся в ліжко. — Поставлять нас під стінку, а дім підпалять.
— Це зять Шенбертів та його сестра з дітьми. Більше ніхто не врятувався, — відказав Павел.
Уранці Міся спустилась у підвал з їжею. Відчинила двері і сказала «доброго дня». Побачила їх усіх: повну жінку, підлітка хлопця й дівчинку. Вона не знала їх. Але знала зятя Шенбертів, Рахілиного чоловіка. Він стояв спиною до неї і монотонно бився головою об стіну.
— Що з нами буде? — запитала жінка.
— Не знаю, — відповіла Міся.
Вони жили в четвертому, найтемнішому підвалі до Різдва. Лише один раз жінка з дочкою піднялися нагору, щоб помитись. Міся допомагала жінці розчісувати довге чорне волосся. Міхал спускався до них щовечора з їжею та картами. На другий день свят, уночі, він вивів їх на Ташув.
Кілька днів потому Міхал стояв біля плоту з сусідом Красним. Розмовляли про росіян, буцімто вони недалеко. Не питав про сина Красного, який був у партизанах. Про це не говорилось. Уже наприкінці Красний відвернувся і сказав:
— Біля дороги на Ташув, на цілині, лежать якісь застрелені євреї.
Час Міхала
Улітку сорок четвертого року з боку Ташува прийшли росіяни. Цілий день тяглися Гостинцем. Усе було вкрите курявою: їхні вантажівки, танки, гармати, фурґони, карабіни, військові строї, волосся та обличчя — мали такий вигляд, немовби вилізли з-під землі, неначе піднялось казкове воїнство, що полягло в країнах Володаря Сходу.
Люди ставали вздовж дороги і радісно вітали колону. Солдатські очі не відповідали, байдуже пересуваючись обличчями вітаючих. Солдати мали дивні мундири — розстібнуті знизу плащі, з-під котрих мерехтіли інколи подиву гідні кольори: малинові штани, вечірня темінь камізельок і золото трофейних годинників.
Міхал вивіз із хати фотель на колесах, у якому сиділа Женовефа.
— Де діти? Міхале, забери дітей, — торочила Женовефа.
Міхал вийшов за ворота й нервово схопив Антека і Адельку. Його серце гупало.
Він бачив не цю, а тамту війну. Знову мав перед очима величезні простори країни, яку колись виходив пішки. Це мусив бути сон, бо тільки в снах усе повторюється рефреном. Йому снився той самий сон, розлогий, мовчазний, страшний, мов колони військ, мов притуплені болем вибухи.
— Діду, коли буде польське військо? — запитала Аделька та піднесла вгору прапорець, зроблений з патика й ганчірки.
Міхал забрав його від онучки й кинув у бузок, а потім повернувся з дітьми додому. Сів на кухні біля вікна й дивився на Котушув та Паперне, де ще стояли німці. Розумів, що Вольська дорога стане тепер лінією фронту. Саме так.
До кухні зайшов Ізидор.
— Тату, вийди. Якісь офіцери хочуть з тобою поговорити.
Міхал заціпенів. Дозволив Ізидору звести себе сходами, вивести у двір. Побачив Місю, Женовефу, сусідів Красних та гурт дітей з усього Правіка. Посередині була військова машина з відчиненими дверцятами, в якій сиділо двоє. Третій розмовляв з Павлом. Павел, як завжди, вдавав, ніби все розуміє. Коли побачив тестя, пожвавішав.
— Це наш тато. Він знає вашу мову. Воював у вашій армії.
— В нашій армії?
Міхал глянув на зятя, і йому стало гаряче. Серце забилося десь аж у горлянці. Знав, що має тепер сказати бодай слово, але його язик був як суконний. Міхал комиляв ним у роті, мов гарячою картоплиною. Намагавсь вичавити якесь слово, хоча б найпростіше, але не вмів, забув.
Молодий сержант дивився на нього з цікавістю. З-під шинелі видніли чорні вилоги фрака. У вузьких очах з’явився блиск радости.
— Ну, отєц, что с вамі? Что с вамі?
У Міхала було враження, що все це: й вузькоокий сержант, і дорога, й колони запорошених солдатів — уже колись було, що було вже навіть оте «что с вамі». Йому здавалося, ніби час закрутивсь у млинку. Міхала охопив жах.
— Мєня зовут Міхаїл Юзефовіч Нєбескій, — промовив він тремким голосом.
Час Ізидора
Того молодого вузькоокого сержанта звали Іван Мукта.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Правік та інші часи», після закриття браузера.