Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

Стояла середина травня — розпочався сінокос. Степана Врублевського всі жінки села ставили в приклад своїм спізнілим чоловікам-косарям: той уже викосив добрий шмат свого наділу. А Степан… А Степан майже втратив сон і вставав на світанку. На роботі, після сінокосу, він готував усе до втечі: старанно підбирав залишені водієм майора Шнітке шматинки, вимащені в бензин і солідол, і думав, думав…

Естер майже занепала духом: Степан ходив, наче не помічаючи її, і перестав носити їстівні подаруночки. «Щось, видно, я зробила чи сказала не так… Його сім’ю через нас можуть розстріляти, ніхто не схотів би ризикувати… Тож спасибі за те, що був до нас просто ласкавий… Хто зна, може, це остання добра людина в нашому житті… Видно, помилилася Гіта — не порятуємось ми…»

Степан навмисно не помічав Естер — це теж була частина його плану, і він не мав права на найменшу хибу — все має бути продуманим до найменших дрібниць. Одного дня, проходячи повз жінку, Степан, не зупиняючись, стиха промовив:

— Просіться всі троє на завтра на кухню… Краще мости дорогу, краще! — голосно закінчив для оточуючих.

«На кухню… Значить, допоможе, допоможе! Невже всім трьом?..» Мозок Естер напружено працював.

— Гіто, дай мені свою квітчасту хустину.

Циганка, нічого не питаючи, скинула її, обняла Естер:

— Бережіться, і все буде добре, і спасибі вам.

— За що, Гіто?

— За моє визволення.

Естер нічого не зрозуміла, але була вдячна циганці за підтримку.

— Завтра підеш у лазарет, попросиш звільнення на півдня — скажеш, що голова болить, в очах чорніє, і залишишся в бараку, — увечері мати дала тихий наказ Давиду.

У таборі давали полоненим дві можливості послабувати, а коли в’язні втретє не могли вийти на роботи, табірна машина відвозила їх у Белжець — у газову камеру… Для Давида це було вже друге таке послаблення, третє могло закінчити його юне життя — права на помилку не було…

Після полудня жінки з кухні, як і зазвичай, мали йти в ліс збирати дрова. Естер зайшла в барак за Давидом:

— Знімай, знімай свою одежу, — швидкими вправними рухами спорядила його в жіноче вбрання, голову замотала в циганську хустину. — Ходімо, — видихнула тривожно.

Розімлілі від травневого сонця, вартові не вдивлялися в обличчя жінок — чого на них дивитися, та й жінками їх важко назвати, так, скелети ходячі… Жінки вийшли в ліс, вартові присіли біля підводи, запряженої Орликом; Степан поклав на неї перший хмиз. Полонянки потроху розходилися по лісу, Степан теж потихеньку віддалявся за ними.

— Сюди, сюди, за мною, — метнувся за кущі, за якими починалося болото. — Заходьте туди, швидко!

Естер із дітьми слухняно зайшла по коліна в трясовиння.

— Тепер сюди, — підбіг Степан до болота з іншого боку.

Утікачі слухняно витягували ноги з грузької багнюки, що зі смачним чваканням неохоче віддавала своїх візитерів.

— Тепер стійте, а ти — за мною.

Давид обережно поставив ноги на онучі з машинним маслом; Степан зірвав з нього квітчасту хустину і щосили жбурнув її в глибоку частину болота, пообтирав його однією зі шматинок, просочених солідолом, — для знищення запаху, підхопив хлопчину на руки й швидко побіг просікою. Неподалік стояла ще одна підвода, доверху накладена сіном, яке так тяжко косив Степан, він позичив її в далекого родича: «Орлик щось захворів, а сіно конче треба забрати…» Степан спритно засунув Давида в приготований отвір усередині сіна й побіг за Мірою.

— Скидай, скидай це лахміття, — вийняв з-за пазухи невелику кофтину, а табірне кинув трохи далі хустини. Болото не засмоктувало одежі, і вона помітними плямами виділялася на корчаках. Естер від хвилювання вся трусилася, аж зуби цокотіли; скоро Степан обтер і переніс на воза і її, кинувши шмат одежі трохи далі в болото.

— Вйо, Зірка, вісьта, — підганяв батіжком кобилу до окраїни лісу. Тут на підводу всілася Марія, узяла віжки й спокійно повезла вантаж додому…

Степан перехрестився: «Дякую, Боже, що поміг у добрій справі!» Зняв із чобіт полотняні насадки із запахом бензину — стали в пригоді шматинки водія Шнітке — і чимдуж гайнув назад, до Орлика. Дорогою схопив оберемок хмизу — теж заздалегідь подбав аж про цілу його купу — і неквапно підійшов до підводи.

— Ну, що там, уже все?

— Ще трохи, і підемо назад, — обізвалась одна з жінок.

З боку болота почувся здивований крик сойки, що нагадував жіночий переляканий зойк.

— Ви чули? — з тривогою спитав Степан.

Вартові неохоче підвелися й пішли в бік болота, далі щось схвильовано зашварготіли.

Марія благополучно доїхала додому. Віз із горою пахучого сіна стояв перед хлівом. Утікачі, оповиті травним ароматом, ніяк не вірили: «Невже, невже вийшло?», і лише поколювання сіна зусібіч свідчило про те, що це не сон…

Марія відкрила сховок:

— Давайте, сходьте.

Так вони опинилися в напівтемряві невеликої стайні; посередині стояла вже приготована миска з водою і відро березового попелу.

— Мийтеся, мої бідаки, кінець настав вашим мукам… — Марія позмащувала голови всім трьом нафтою. — Щоб ті воші пропали… досить уже з вас крівці попили: і люди, і звірі…

Естер вправно мила дітей водою й попелом — як давно вони не мились і не відчували приємного дотику чистого одягу! Часто люди в захланній гонитві за досяжним і недосяжним навіть не задумуються, яке блаженство криється в простих речах. Люди, яким дана розкішна божа ласка — можливість здоровими ходити, бігати, підстрибувати, бути вільними у своїх діях, — впадають у депресії чи незадоволення від побутових сварок, від похмурої погоди, не того одягу, пісної їжі, відсутності марципанів, малих грошей чи ще чогось, чого «нема, нема і нема», а «хочеться, дуже хочеться і понад усе хочеться». І починають цінувати те, що здавалося вічним, нерухомим і незмінним, тоді, коли лезо хвороби відтинає від тіла ту божу ласку чи то стає геть погано. У таборі Естер згадала стару єврейську притчу, розказану їй ще мамою.

Бідний єврей, батько багатодітного сімейства, прийшов до найповажанішої людини, рабина:

— Шановний рабе, порадьте, що маю робити. Ну так мені зле, ну так мені вже погано: хатина мала, дітей багато, кричать, сваряться, жінка чогось хоче і хоче від мене — то заробляй, то діставай, то роби… Ну нема мені спокою.

Рабин вислухав, погладив у задумі бороду й нарешті дав дивну пораду: а ти приведи до хати козу — хай поживе в тебе тиждень, і за тиждень приходь…

Приходить бідний єврей за тиждень, плаче:

— Боже, як мені зле, зовсім зле: діти