Читати книгу - "Малиновий пелікан"

з ними і радів, що ми з гренками один народ, і з датами один народ, і раптом мене осяяло озаріння, що ми, власне кажучи, зі всіма народами один народ і що між нами й іншими народами, які не згодні вважати себе з нами одним народом, є одна єдина відмінність, те, що вони не розмовляють російською. І справді, у нас із ними проблем жодних не було б, якби вони не впирались і просто вивчили російську мову, тим паче, що російська мова набагато зрозуміліша за іншу. Це доказано хоча б тим, що ось у нас сто сорок мільйонів населення і майже всі, і навіть найтупіші з усіх, легко її засвоюють. Ця думка здалася мені достатньо важливою, щоб її записати, але мене сильно схиляло в сон, і я знову пірнув у забуття, сподіваючись не забути до пробудження того, що я побачив. Але забути я не міг, бо і вві сні мені снилась Гренландія і її тріумфуючий в передчутті високих російських пенсій гренландський народ. Уві сні я продовжував тріумфувати разом із ними, але в той же час мене непокоїла думка, а що ж ми будемо з цією територією робити? Запрошувати туристів? Бити моржів? Возити з неї сніг для лижних трас у Сочі?

Прокинувся знову від різкого гальмування. Мене притисло до спинки крісла. А кліщ мій, як мені здалося, по інерції просунувся в мене іще глибше.

– Що? – запитав я. – Що іще стало нашим? Нова Зеландія?

– При чому тут Нова Зеландія? – запитала Зінуля.

– Ну, якщо ми взяли Гренландію.

– Ми? Гренландію? Петро Ілліч, що це ви кажете?

– А що я такого кажу? Хіба ми не взяли Гренландію?

– Та як ми могли взяти Гренландію? Ви уявляєте, де Гренландія, а де ми?

Я впав у задумливий стан і перебував у ньому хвилину-дві чи навіть більше, а потім витряснувся із нього і запитав:

– І що, і ви хочете сказати, що ми нічого такого не брали?

– Навіщо ж впадати у крайнощі? Чому вам потрібно обов’язково, щоб ми взяли Гренландію або нічого? Ні, Гренландію ми не брали і брати не збиралися, бо вона велика, холодна, вкрита льодами і нікому не потрібна, навіть самим гренландцям. А ми взяли Крим.

– Крим? – перепитав я.

– Авжеж, Крим. Він не такий великий, як Гренландія, зате в ньому тепло, в ньому Чорне море, в ньому Ялта, Алупка, Алушта та інше. В ньому пляжі, пальми і кипариси. А ви кажете Гренландія.

– Він сплутав, – сказала Варвара.

– Дивно, – сказала Зінуля. – Як можна сплутати Гренландію з Кримом. Петро Ілліч! – гукнула вона мені у вухо.

Я здригнувся від несподіванки.

– Тут оборудка одна є!

– Та не кричи ти, я не глухий. Яка ще оборудка?

– Чоловік просить підкинути. Не заперечуєте?

– Також із кліщем?

– Та ні, з рушницею. Йому до Курського вокзалу, це практично по дорозі. Візьмемо?

– Як це візьмемо? – запитав я не без подиву. – Ви ж «швидка допомога», везете хворого.

– Ну, хворого, хворого, але не такий ви уже й хворий, – сказала Зінуля. – А це ж практично по дорозі. Зробимо невеликий гак, вам шкода?

– Річ не в тім, що шкода – не шкода. Але «швидка допомога» не для того існує, щоб возити абикого і будь-куди. Ви мене мусите в лікарню доставити. Ми ж втрачаємо час, за який мене можна ще врятувати.

– Ой, та чого ви турбуєтесь? У енцефаліту інкубаційний період сім днів. Уже за сім-то днів ми вас так чи інакше доставимо.

На жарт про сім днів я змовчав, але пробурмотів, що це не справа «швидкої допомоги» займатися приватними перевезеннями.

Зінуля сперечатися не стала.

– Згодна з вами, не справа. Але якби ви знали, які у нас зарплати, ви б здивувались, що ми взагалі ще з хворими маємо справу. Але ми зараз зробимо невеликий гак, Павлик грошиків підзаробить і мені шоколадку купить.

Другий Іван Іванович

Я здався, і в машину вліз дивний чоловік у громіздких чоботах, камуфляжному пуховику і чорній в’язаній шапці, насунутій на очі. В руках новий пасажир справді тримав рушницю, але не мисливську, а якусь дуже великого калібру, можливо, навіть протитанкову. Вліз у машину, рушницю приткнув у кутку зі словами «обережно, заряджена», потім обійшов усіх з протягнутою для привітання рукою, представляючись:

– Іван Іванович. – І не чекаючи відповіді, кожному сказав: – Дуже приємно. – Після чого сів у крісло поряд зі мною і закурив. На зауваження моєї дружини, що тут курити не передбачено, він пред’явив їй посвідчення, де було написано, що носій його має особливі повноваження і йому дозволяється робити усе, що завгодно, де завгодно, і представники влади на місцях зобов’язані усіляко сприяти йому в цьому.

Ми з дружиною цьому дуже здивувалися, бо ніколи ще подібних документів не бачили, і я став Варварі підморгувати, щоб вона, раз така важлива птиця до нас залетіла, з нею не зв’язувалась. Але Варвара, вона ж, ви ж знаєте, відчайдух. Зовсім не збентежившись цією дурнуватою ксівою, вона тут-таки заявила пред’явникові, що раз він такий важливий повноважний уповноважений, йому варто їздити на персональному «мерседесі» з мигалкою, а то й навіть на бронетранспортері, та хоч би й у танку, і там, якщо йому не хочеться довго жити, він може курити, пити, нюхати, колотися при повному потуранні решти пасажирів і місцевої влади. А тут жодної влади, окрім неї, Варвари, немає, і вона йому не дозволить курити при хворій людині. Я чекав, що він стане грубити, але Іван Іванович якось знітився, з’їжився і тільки сказав:

– Треба ж, які люди пішли, педантичні!

Хотів, напевне, сказати чутливі чи розпещені, але сказав «педантичні» через брак запасу слів.

– Педантичні, – повторив. – Одна сигарета. Що в ній поганого?

– Нікотин, – сказала Варвара. – Одна крапля нікотину вбиває коня.

– Дурня якась, – пробурмотів Іван Іванович. – Щоб це доказати, треба спочатку коня курити навчити.

Однак сигарету загасив. Стис двома пальцями кінчик, поплював на нього і недопалок обережно поклав під плащ у бокову кишеню. Помовчав, потім поцікавився у мене:

– А ви також на Курський?

– Та ні, – кажу, – не на Курський.

– На Казанський?

– Ні, не на Казанський.

Він перерахував усі вокзали, на кожне запитання я відповідав заперечно. Він взявся перебирати аеропорти: Домодєдово, Шереметьєво, Внуково…

– Та ні ж, – кажу, – ні. У «Скліф» квапимося.

– У «Скліф», у лікарню? – запитав він здивовано і перейшов на «ти». – Так ти чого, «трьохсотий», чи як?

Тут Варвара знову втрутилась, сказавши, що я не трьохсотий, а перший і