Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

– Ану швидко! – вона підтягла нас до себе. Її руки тремтіли. – Я могла потрапити в біду, ризикуючи отак заради вас. Сподіваюся, ви це розумієте. – Вона засунула руку в ліфчик, витягла звідти кілька маленьких бурячків і швидко дала їх мамі. Потім сунула руку під спідницю й витягла ще два буряки з трусів. – А тепер ідіть, швидко! – сказала вона.

Я почула, як у халупі за нашою спиною щось кричить лисий.

Ми поспішили додому розпочати свій бенкет. Я була така голодна, що мені вже було байдуже, як я не люблю буряки. Було байдуже навіть те, що їх принесено в чужій пітній білизні.

35

– Ліно, поклади оце в кишеню й однеси панові Сталасу, – сказала мама і дала мені буряк.

Лисому. Я не могла. От просто не могла це зробити та й усе.

– Мамо, в мене сил нема, – я лягла на дошки, відчуваючи щокою дерево.

– Я соломки нам приніс, щоб м’якше було, – оголосив Йонас. – Жіночки мені сказали, де її можна взяти. І завтра принесу!

– Ліно, швидко, бо скоро стемніє. Віднеси це панові Сталасу, – сказала мама, розкладаючи солому разом із Йонасом.

Я побрела до лисого в халупу. Більшу частину її сірого простору займала жінка з двома немовлятами, які кричали. Пан Сталас зіщулився в кутку; його поламана нога тепер була привʼязана до дошки.

– Де тебе носило? – спитав він. – Голодом мене заморити хочеш? Ти що, з ними злигалася? Який жах. Ревуть день і ніч. Я б мертву дитину на цей гармидер проміняв.

Я поклала йому на коліна буряк і зібралася йти.

– Що з твоїми руками? – спитав він. – На них і глянути гидко.

– Я цілий день працювала, – відрубала я. – На відміну від вас.

– Що ж ти робила? – спитав він.

– Ями копала, – відказала я.

– Копала, значить? – пробурмотів він. – Цікаво. А я думав, вони твою мамку взяли…

– Що ви хочете сказати? – спитала я.

– Твоя мати – розумна жінка. Вона в Москві навчалася. Ці чортові совдепи все про нас знають. Про наші родини. Не думаю, що вони б із цього не скористалися.

Я подумала про тата.

– Мені треба передати звістку батькові, щоб він міг нас знайти.

– Знайти вас? Не кажи дурниць, – буркнув він.

– Знайде. Він зможе. Ви не знаєте мого батька, – сказала я.

Лисий опустив погляд.

– А ти його знаєш?

А потім спитав:

– А енкаведисти вже до тебе й матері твоєї дісталися? Між ніг – уже чи ще ні?

Мені стало зовсім гидко. Я пирхнула й пішла з цієї хати.

– Агов!

Я озирнулася на голос. До хатини прихилився Андрюс.

– Привіт, – сказала я.

– У тебе вигляд жахливий, – сказав він.

У мене вже не було сил придумати якусь дотепну відповідь. Я просто кивнула.

– Що вони тебе примусили робити?

– Ми ями копали, – сказала я. – А Йонас цілий день шив черевики.

– А я дерева рубав, – сказав він. Андрюс був брудний, але, здається, охоронці його не займали. Обличчя й руки в нього засмагли, й очі від того здавалися ще блакитнішими. Я витягла з волосся грудку землі.

– А де ви живете? – спитала я.

– Десь отам, – сказав він, нікуди не показавши. – Ви копаєте з отим білявим енкаведистом?

– З ним? Жартуєш. Нічого він не копає, – сказала я. – Стоїть собі, курить і на нас покрикує.

– Його прізвище Крецький, – розповів Андрюс. – Командир – Комаров. Я ще спробую дізнатися.

– Звідки ти все дізнаєшся? А про чоловіків не чути нічого? – спитала я, подумавши про тата. Андрюс похитав головою. – Тут ніби поряд село, де є пошта, – сказала я. – Не чув про нього? Хочу листа двоюрідній сестрі відіслати.

– Вони все прочитають, що ти напишеш. У них є особливі перекладачі. То будь обережна з тим, що пишеш.

Я опустила очі, згадавши, як енкаведисти пропонували мамі перекладати. Наше особисте листування, отже, не буде особистим. Будь-яка приватність лишалася тільки в спогадах. Вона навіть не порціями, як сон чи хліб. Я подумала, чи не розповісти Андрюсу, що енкаведисти хотіли, щоб мама для них шпигувала.

– Ось, – сказав він і простягнув руку. Там лежали три цигарки.

– Ти даєш мені цигарки? – здивувалася я.

– А ти що думала, в мене в кишені смажена качка?

– Ні, я… Дякую, Андрюсе.

– Отож. Це твоєму братові й мамі. Як вони, нормально?

Я кивнула, колупаючи носаком землю.

– А де ти взяв цигарки? – спитала я.

– Дістав.

– Як твоя мама?

– Добре, – швидко відповів він. – Слухай, мені час іти. Привіт від мене Йонасові. І пухирями своїми цигарки не порозмочуй, – подражнився він.

Я пошкандибала до халупи, намагаючись простежити, в який бік пішов Андрюс. Де ж він живе?

Я дала мамі три цигарки:

– Це від Андрюса.

– Як мило з його боку, – сказала мама. – Де він їх дістав?

– Ти бачила Андрюса? – сказав Йонас. – У нього все добре?

– У нього порядок. Цілий день дерева рубав. Привіт тобі переказує.

Придибуляла алтайка і стала махати руками на маму. Вони мали коротку бесіду, пересипану словами «нєт» і тупанням ніг алтайки.

– Елена, – відрекомендувалася мама, показавши на себе. – Ліна, Йонас, – вона показала на нас.

– Улюшка! – назвалася хазяйка, простягнувши долоню до мами.

Мама дала їй цигарку.

– Навіщо ти їй цигарку віддала? – спитав Йонас.

– Вона каже, що це плата за квартиру, – сказала мама. – Її звати Улюшка.

– Це ім’я чи прізвище? – спитала я.

– Не знаю. Але коли вже ми тут будемо жити, то маємо звертатися одне до одного як годиться.

Я розстелила плащ на соломі, що її приніс Йонас. Лягла. Мені страшенно не подобалося, як мама сказала «коли вже ми тут будемо жити…» – наче ми тут залишимося. Також почула, як мама сказала «спасіба», що по-російськи означає «дякую». Я подивилась і побачила, як вона підкурює одним сірником з Улюшкою. Мама зробила дві красиві затяжки, тримаючи цигарку довгими пальцями, і швидко загасила її – теж денна норма…

– Ліно, – прошепотів Йонас. – Андрюс добре виглядав?

– Чудово, – сказала я, думаючи про його засмагле лице.

Я лежала в ліжку, наслухаючи. Почула надворі тихі кроки. Фіранка відхилилась, і стало видно засмагле обличчя Йоани.

– Виходь, – сказала вона. – На ґанку посидимо.