Читати книгу - "Вар'яти: Вибрана проза"

Чоловічок продовжував жати траву, балансуючи другою рукою, аби зрівноважити тягар розколисаного тіла. Раптом зачепив серпом за кротовиння, підскочив мов ошпарений, і з переляку дав чосу в поле.

— Оси! — закричав.

І гнав, махаючи серпом довкола голови.

Я догнав його.

— Пане! — питаю, — де мешкає Їрка Бурґан?

— Я Їрків татусь, — гукнув чоловічок на бігу і далі відганявся серпом перед атакуючими осами.

— Приємно було зазнайомитися, бо я приятель Їрків.

— А-а, то ся син втіше! Не може вас дочекатися! — вигукнув пан Бурґан і наддав бігу.

А коли так фехтував серпом і хльостав ним оси, замахнувся якось невдало і загнав собі серпа в голову.

А однак завиграшки мене перегнав і мчав, як вітер, а серп стирчав йому з черепа, наче когутяче перо з капелюха.

Біля хвіртки ми затрималися.

Пан Бурґан навіть бровою не ворухнув. Кров цюркала йому і скапувала під бороду.

— Може, я вам висмикну того серпа? — питаю.

— Пізніше, бо може син захоче мене так намалювати. О, йде моя жінка!

З хвіртки вийшла товста матрона з закасаними рукавами і руками, лискучими від тлущу, мовби щойно витягла з бритванки гуску. Одна повіка нижча за другу, обвисла нижня губа.

— А я вже вас виглядаю, — сказала, мняцкаючи мені долоню, — щиро вас вітаємо.

За нею вибіг Їрка, одною рукою потис мені руку, а другою показав на краєвид:

— Друже! Глянь, як тут чудово! Чи я не правду казав, га? Оце колорит! Оце ландшафт! Оце пленер!

— Справді, але гляньте, що сталося таткові, — кажу.

— Що? — почав роззиратися Їрка.

— Що! Оце! — і я затермосив серпом, що стирчав з голови пана Бурґана, наче велетенський дзьоб.

— Ай! — зойкнув пан Бурґан.

— А-а, тільки й того, — махнув рукою мій приятель. — А я вже думав бозна-що ся притрафило. Глянь, мамо, тато знову відганяв оси! Ой, татусю, татусю! — погрозив пальцем, розсміявся і додав: — У нас нема дня без якоїсь ґеци. Свого часу нам постійно крали кролів, ну і татусь, ясна річ, раціоналізатор, так спритно розклав дошки на гноївці, що кожен, хто вночі хоч би злегка ступив на них, мусив гепнутися в тоті гівна, а іншої дороги до кроликів не було. Але, ясна річ, татусь про це забув і вранці сам провалився.

— Там не так вже й глибоко, — сказав пан Бурґан.

— Як? — наставив вуха Їрка.

— Так, — черкнув долонею по горлу пан Бурґан.

— О, власне! — зареготав Їрка. — А іншого разу татусько виступив у ролі гігієніста. Всипав до кльозету ящик карбіду, а за якусь хвилю пізніше витрусив туди файку. Виходжу я на двір і що бачу? Гримнуло, як з гармати, п’ять центнерів гівна завирувало в повітрі, а в самому центрі виру шість метрів над землею перекидався татусь! Ціле щастя, що впав на купу гною!

— Гегегеге…, — сміялася пані Бурґанова, аж їй пузо підстрибувало.

— Неправда… Що над гноєм, то факт, але не шість метрів, — розпромінився пан Бурґан, а засохла кров довкола його вух блищала, мов емаль.

— А скільки? — наставив вухо Їрка.

— Найвище зо п’ять… А гівенця теж не було більше, як штири центнери, — сказав пан Бурґан і звернувся до мене:

— Син у мене митець, тому завше перебільшує.

— Ну, звісно, — кажу, — але, мої золоті, не гнівайтеся, мене той серп у голові дратує!

— Ой, Боже, та ж то дрібничка, — сказала пані Бурґанова, вхопила руків’я, смикнула і витягла серпа з рани.

— А чи пан Бурґан не дістане зараження крові? — вишкірив я зуби в турботливій усмішці.

— Ні, тутешнє повітря все лікує, — відрізала матрона і, стиснувши з любов’ю долоню в кулак, луснула пана Бурґана в чоло. — Взагалі найліпший спосіб на татуся — то обламати йому з самого рана роги. А чому? Бо файталапа!

Після чого вхопила чоловіка за обшивку, заволокла на подвір’я, одною рукою пригнула йому голову і запхала під помпу, а другою помпувала воду.

— Друже, — сказав Їрка, — татусько то правдивий шибеник. Під час цьогорічної відпустки взявся направляти ринви і ходив, не прив’язавшись, самим краєм даху, та ще й сміявся. Мама походжала зацементованим подвір'ям, вартуючи, аби в разі чого побігти за швидкою. А на чотирнадцятий день татусь врешті прив’язався шнуром і спав з даху та завис на нозі. Я напував його з вікна, а мама за той час вимостила подвір’я всіма перинами, які лише в хаті були. І що скажеш? Коли я перетяв мотузку, татко бебехнув каменем біля самих перин. На бетон! Головою!

— Гегегеге…, — реготала пані Бурґанова, — на бетон, але ще того самого вечора погнав до шинку! — і помпувала далі.

— Татусь їздить і на мотоциклі, — продовжував Їрка голосно, аби батько чув. — Знайомі шофери завше нам казали: «Не гнівайтеся, але всі правила руху ваш татусь має набакир, і коли-небудь принесете його додому в простирадлі!» Га-га-га-га! Аж якось татусь не вернувся з прогулянки, то ми прихопили простирадло і пішли його шукати. Ну, і на закруті, отам, де зарості терну, раптом з хащі мовби щось заревіло. Дивимось… Мамо, і що ми там уздріли?

— Гегегеге…, — засміялась пані Бурґанова, притримуючи голову чоловіка під помпою.

— Татуся разом з мотоциклом заклинило в тернині! — дусився зі сміху Їрка. — Не вписався в той закрут і в’їхав просто в хащі. І сидів там цілих дві години, як пам’ятник з руками на кермі, бо з усіх боків його обхопило колюче галуззя.

— На додачу одна тернина вбилася мені до носа, а друга — під повіку, а я так хотів чхати! — гукнув пан Бурґан, висунувши голову з-під помпи, але пані Бурґанова вхопила її за волосся і запхнула назад.

— А як же ви татуся добули з того терня? — спитав я.

— Перш за все я приніс ножиці для підстригання овець, потім секатор, і, застосувавши так званий розтин Прайслера, через годину татуся вистриг.

Пан Бурґан хотів щось додати, але коли підвів голову, то лупнувся тім’ям об залізну руру помпи.

Неподалік на пагорбі зблиснуло, а за мить пролунала детонація.

— Десята година, — повідомив Їрка.

— Поганці, — з ніжністю проказала матінка, позираючи на пагорб, над яким виростала біла хмаринка.

Серед закурених сосен на узгір’ї крутилися солдати, якраз один із них вийшов на зруб, на змах прапорця зірвав кільце з гранати, шпурнув її на середину лісової просіки і впав на землю… І знову спочатку вибух, потім молочно-біла