Читати книгу - "Герої (не)війни"

до цього. Їй і компрометація не потрібна була, щоб поділити ворожі сторони на «своїх» та «чужих». «Своїми» у неї виявилися бойовики — бо рідні, з Донбасу. А чужими — ті, хто приїхав захищати її рідну Авдіївку. «А я питаю — чого ти сюди приперся?» — роздратовано переповідала вона мені розмову з військовими того ж 58-го батальйону, стискаючи в руках торбину з хлібом та консервами, якими поділилися з нею ці ж українські бійці.

— А ходімте, я вам свіжу вирву покажу, — це вже інший боєць, помітивши на подвір’ї «гостей», тобто нас, запрошує вглиб дачного поселення.

Попереду весело біжить Пуля — молоденький різнокольоровий песик із гільзою від снайперського патрону 7,62 на шиї. Це одна місцева знайда, яка прибилася до бійців, щоб хоч якось вижити.

У повітрі щось голосно тричі вибухає, а над головою з’являється невеличка хмарка диму, яка швидко розпов­зається.

— Що це було? — Звуки хоч і ближчають, але ще не лякають. Та й військовий попереду поводиться спокійно — ознака того, що небезпека ще неблизько.

— Це розриви від РПГ-7 (ручний протитанковий гранатомет. — Ред.). Стріляли в сторону наших, тільки недольот получився — вони в повітрі розірвалися. Звідси й дим.

Він швидко крокує вузькою стежиною. Я ж намагаюся встигнути за ним і водночас оглянути незнайомі мені місця. Праворуч і ліворуч — оселі без дахів, напівзруйновані стіни, вирви у дворах — стандартна картина для першої лінії оборони. Довкола — ані душі. Хіба Пуля то виринає, то зникає десь в городах.

Нашу ціль — величезну яму неподалік стежини — я помічаю здалеку.

— Ого, це 120-ка?

— Сотка або 120-й. Міномет. Це те, що останнім часом сюди прилітало. А так зазвичай перельоти. Летить далі — ближче до людських осель. Де живуть.

Потоптавшись біля свіжої вирви, повертаємося назад. Дорогою зустрічаємо «Малину» — невисокого худого бійця з коротким волоссям, маленьким обличчям та швидкими жвавими очима.

— А вы из Киева? — здалеку кричить він до нас.

— З Києва. А ви звідки дізналися?

— Автомобиль ваш видел. Как увидел номера — аж зубы свело, — так домой захотелось.

— А ви теж зі столиці?

— Ага, с Троещины. — Ми підходимо ближче один до одного, щоб не перекрикували автоматні черги, які вже не замовкають.

— То коли вам додому? З якої хвилі?

— Нескоро. — Він дивно посміхається. — А с волны я с первой. Мобилизировали в начале войны.

— Так ви контракт підписали?

— Подписал, — він каже це спокійно і впевнено.

— А мотивація яка була?

— Ну, кто-то же служить должен, кто-то должен Родину защищать. У меня дома семья, кто-то о ней должен думать. Они там сами о себе подумают. А здесь должен быть я. Такие, как мы. — Він уперше за всю нашу напівжартівливу розмову стає серйозним. І дуже серйозно дивиться просто мені в очі. Наче підкріплює свої слова поглядом — щоб повірила. Я — вірю. Бо таким не жартують. Тут, за півкілометра від ворога, де, коли розпочинається мінометний обстріл, у підвалі можна провести цілу добу. Які ж тут жарти…

— А тягне додому? — Тепер я дивлюся йому в очі. Щоб побачити його справжні емоції.

— А кого ж не тянет домой? — Він знову намагається посміхнутися, але в нього це виходить не дуже. — Это ж не срочка, когда два года отслужил и уехал домой. Тут же, пока не закончится, будем здесь.

— Не шкодуєте, що підписали контракт?

— Нет. — Його подальшу аргументацію і пояснення, чому саме не шкодує, глушить звук потужного розриву чи то міни, чи то гранати. Наш супровідник, який чекає за метрів 200, щось кричить «Малині» і розмахує руками.

— Да, вам лучше уходить, а то осколки уже и сюда могут долетать. — «Малина» оглядається туди, де видніються ворожі позиції.

— А що це було?

— Это гранату сюда метнули РГД (ручна граната дистанційна. — Ред.). Дальше может пойти что-то потяжелее…

Він, прощаючись, ще довго махає нам рукою. І я, час від часу повертаючись, помічаю, що близькі розриви гранат не загнали його у підвал. Він стоїть і дивиться нам услід — наче не хоче відпускати той невеличкий спогад про його малу батьківщину і рідний дім, який ми мимоволі привезли на ці позиції на околицях Авдіївки.

  За 150 метрів від ворога

— Так, біжите строго за мною. Але по черзі й петляючи. Я в один бік, наступний, хто за мною, — в інший. І так далі. Не зупинятися. Усе зрозуміло?

Михайло Михайлович — невисокий приземкуватий чоловік із щирим обличчям, світлими очима та густими вусами, командир 10-го батальйону 14-ї бригади — особисто супроводжує нас на одну з найнебезпечніших своїх позицій, куди навіть діставатися потрібно бігом і петляючи. Бо дорогу, яка веде до позиції, повністю прострілюють ворожі снайпери.

— Пішли!

Михайло Михайлович біжить зліва направо, я зриваюся з місця, коли він у правому куті дороги. Біжу ліворуч, відповідно до усної інструкції комбата. За мною колеги так само біжать змійкою. За кілька хвилин бігу ще встигаю подумати, що, вочевидь, збоку здається досить кумедним, коли чотири дорослих чоловіки і жінка, наче граючи у квача, бігають одне за одним.

За хвилину добігаємо до дороги, перпендикулярної до тієї, якою ми щойно бігли. Забігаємо за найближчий будинок — він приховує нашу команду від очей противника. Тут переходимо на легку ходу. За кілька десятків метрів Михайло Михайлович кличе до себе. Попереду розвалений будинок, а значить, відкрита місцевість, яку прострілюють. Обережно висовуємося вперед.

— Ось бачите цю будівлю? Це колишня конеферма. Там їхні позиції. І звідти вони зазвичай стріляють по наших, коли вони йдуть на чергування. Там снайпери сидять.

Вдивляюся у будівлю з червоною черепицею, яка відносно нашої позиції розміщена на узвишші. Їм звідти і справді все видно, думаю. І як ми бігли, і скільки нас було. І стріляти звідти дуже зручно.

— Так вона ж дуже близько! — мимоволі виривається у мене.

— Ходімо далі, побачите ще ближче, — посміхається у вуса Михайло Михайлович.

Швидко перебігаємо небезпечну ділянку. Далі йдемо швидким кроком. Повз тягнуться будівлі — десь без даху, десь ціленькі. На вулиці порожньо.

— А тут же ніхто не живе? — запитую, згадуючи порожній дачний сектор Авдіївки, який бойовики постійно закидають мінами.

— Буває, приїжджають люди — щоб глянути на майно, подивитися на господарство. Але щоб жити — майже ніхто не живе. Тут стріляють постійно. І влучити можуть будь-якої миті. Небезпечно.

За кілька хвилин Михайло Михайлович завертає у непримітний двір. Біля старенького будинку та сараїв — військові. Підводяться, щоб привітатися з командиром.

Один із бійців у балаклаві та зі снайперською гвинтівкою з глушителем. Серйозна зброя. До нього й підхожу із запитанням: «Як тут ситуація?»

— Ситуація? — за рухом м’язів обличчя під балаклавою видно, що він посміхається. — Весела. Ця лінія, скажімо так, найвеселіша в Мар’їнці. Тут запросто може зачепити куля. Бо летить усе куди попало і як попало. Стрілецьке, крупний калібр, кулемети, РПГ. Вони (бойовики. — Ред.) останнім часом дуже люблять з РПГ стріляти. Причому по мирних жителях. Вони перекидують усе туди, далі, на житловий сектор. От тут недалеко магазин — він до чотирьох лише працює. От по обіді тут часто як заряджають з АГС, то воно так — пух-пух-пух, біля магазина впали гранати, вони і закрилися швиденько, доки в них не попали…

Мені на думку спадає, що недарма ми бігли