Читати книгу - "Жінка у вікні"

— Біля вашої кімнати у коридорі є автомат, — пояснила Марі. — Тільки добряче шарпніть кришку.

Я взяла відерце для льоду з міні-бару під телевізором, вийшла у коридор, побачила стару модель «Лума Комфорт», що гула в ніші за кілька кроків.

— Рипиш, як матрац, — повідомила я її. Добряче шарпнула кришку, й вона відсунулась. Автомат видихнув мені в обличчя морозне повітря, як люди з реклами м’ятних жувальних гумок.

Лопатки там не було. Я полізла всередину, обпалюючи холодом собі руки, та набрала кубики відерцем. Вони прилипали до шкіри. От вам і Лума, от вам і Комфорт.

Там Ед і запопав мене, по зап’ясток у льоду.

Він несподівано з’явився збоку, сперся на стіну. Якусь мить я вдавала, що не бачу його; я витріщалася на резервуар автомата з льодом, наче його вміст мене вразив, та продовжувала зачерпувати лід, жадаючи, щоб він підійшов, щоб він обійняв мене.

— Цікаво?

Я повернулася, не турбуючись за те, щоб зімітувати несподіванку.

— Слухай, — сказав він, і подумки я завершила речення замість нього. Обдумаймо усе це ще раз, мабуть. Можливо, навіть, я погарячкував.

Натомість він закашлявся — боровся із застудою останніми днями, ще з тієї вечірки. Я чекала.

Тоді він продовжив.

— Я не хочу робити усе це так.

Я стиснула кубики льоду в кулаці.

— Робити що? — моє серце завмерло. — Робити що? — повторила я.

— Це, — відповів, майже просичав він, змахнувши рукою. — Весь цей веселий сімейний відпочинок, а тоді, після Різдва, ми…

Серце сповільнилося; пальці палали.

— Чого ж ти хочеш? Сказати їй зараз?

Він не відповів.

Я витягла руку з автомата, засунула кришку. Але недостатньо шарпнула: вона застрягла на середині. Я підперла відерце з льодом стегном, спробувала посунути її далі. Ед ухопив ручку і щосили сіпнув.

Відерце впало й покотилося підлогою, стукаючи по килиму, розсипаючи по дорозі кубики льоду.

— Гадство.

— Забий, — сказав Ед. — Я вже не хочу нічого пити.

— Я хочу. — Я вклякла, щоб згребти кубики назад до відерця. Ед спостерігав за мною.

— Що ти з ними робитимеш?

— Мені що, залишити їх тут танути?

— Так.

Я підвелася й поставила відерце на автомат.

— Ти справді хочеш зробити це зараз?

Він зітхнув.

— Я не розумію, для чого нам…

— Тому що ми вже тут. Ми вже… — я вказала на двері нашого номера.

Він кивнув.

— Я про це думав.

— Багато ж ти думаєш останнім часом.

— Я думав, — продовжив він, — що…

Він замовк, і я почула клацання дверей позаду. Повернула голову, побачила жінку середнього віку, яка пішла коридором у наш бік. Вона сором’язливо посміхнулася, відвела очі; і, обминаючи розсипаний лід, попрямувала до вестибюлю.

— Я думав, що тобі захочеться одразу ж почати своє лікування. Ти б так і сказала своїм пацієнтам.

— Не кажи… Прошу тебе, не кажи мені, що б я мала сказати, а що — ні.

Він промовчав.

— І я б не говорила так із дитиною.

— Ти б так говорила з її батьками.

— Не кажи мені, як би я говорила.

Ще мовчання.

— Наскільки їй відомо, ще немає чого лікувати.

Він знову зітхнув, потер пляму на відерці.

— Суть у тому, Анно, — сказав він, і я могла побачити важкість у його очах, те широке урвище його брови, що от-от обвалиться, — що я вже не витримую.

Я опустила очі, розглядаючи кубики льоду, що вже танули на підлозі.

Ми мовчали. Ми не рухались. Я не знала, що сказати.

А тоді я почула свій м’який, низький голос.

— Тільки мене не звинувачуй, якщо вона плакатиме.

Пауза. А тоді його голос, ще м’якше.

— Я звинувачую тебе, — він вдихнув, видихнув. — Ти була моєю ідеальною дівчинкою, — сказав він.

Я приготувалася до гіршого.

— Але зараз я навіть не можу на тебе дивитись.

Я зчавила очі повіками, вдихнула прохолодний дух льоду. І згадала не наше весілля, не день, коли народилася Олівія, а ранок, коли ми збирали журавлину в Нью-Джерсі — блискуча від крему проти засмаги Олівія пищала й сміялася у своїх гумових чобітках; небо низько над головою, нас просякло вересневе сонце; навколо — широке море рожево-червоних ягід. Ед із повними руками та сяючими очима; я стискаю липке рученя нашої доньки. Я пам’ятаю, як болотяна вода піднялася нам до стегон, як вона залила мені серце, погнала по венах, піднялася до очей.

Я підняла голову, поглянула Едові в очі, ті його темно-карі очі; «Абсолютно звичайнісінькі очі», — запевняв він мене на нашому другому побаченні, але для мене вони були найгарнішими. І дотепер залишаються.

Він перехопив мій погляд. Автомат із льодом гудів між нами.

А тоді ми пішли розповісти усе Олівії.

31

доктор_тут: А тоді ми пішли розповісти усе Олівії.

Пауза. Скільки ще їй захочеться знати? Скільки ще я зможу їй розповісти? Я справді відчуваю, як болить моє серце, як воно щемить за грудною кліткою.

Хвилина… Жодної відповіді. Цікаво, чи не зачіпає це Ліззі за живе; ось я розповідаю, як тимчасово розійшлася зі своїм чоловіком, коли вона свого втратила безповоротно. Цікаво, чи…

БабуняЛіззі покинула чат.

Я витріщаюсь на екран.

Тепер доведеться самій пригадувати решту історії.

32

«Хіба вам не самотньо тут самій?».

Я вислизаю зі сну, коли рівний чоловічий голос питає мене. Розклеюю повіки.

«Я, мабуть, народилася самотньою». Тепер жіночий голос. Кремове контральто.

Світло й тінь миготять перед очима. Це з «Темного проходу» — сцена, де Боґі та Беколл обмінюються кокетливими поглядами через журнальний столик.

«Тому ви відвідуєте судові процеси над вбивцями?».

На моєму ж журнальному столику — залишки вечері: дві порожні пляшки мерло та чотири баночки з пігулками.

«Ні. Я прийшла тому, що ваша справа схожа на справу мого батька».

Я вдаряю по пульту біля себе. Ще раз.

«Знаю, він не вбивав мою мачуху…». Екран гасне, а разом з ним і вітальня.

Скільки я випила? Правильно: дві пляшки. І ще за обідом. Це… до біса багато вина. Визнаю.

А ще пігулки: я правильну кількість прийняла зранку? Я взагалі правильні ліки приймаю? Останнім часом я стала недбалою, знаю. Не дивно, що доктор Філдінґ вважає, що мій стан погіршується. «Ти — погана», — дорікаю я собі.

Заглядаю в баночки. Одна майже порожня; на денці сховалися дві пігулки, дві маленькі пігулки по обидва боки.

Боже, яка ж я п’янюча.

Підіймаю голову, визираю у вікно. Надворі темно, глупа ніч. Тягнуся за телефоном, та не можу його знайти.