Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

А проте, тріщини у схемі стали одразу помітними. Не у всіх школах, які офіційно вважалися «українськими», добре викладали українську мову. Більшість вчителів, як і раніше, залишалися російськомовними, і не всі змогли або побажали перейти на українську. У сільських школах вчителі, котрі погано знали українську, навчали школярів, які так само розмовляли не літературною мовою; тому по закінченні навчання всі розмовляли суржиком. Спроби перевірити знання вчителів наражалися на різні форми пасивного спротиву. Вчителі відмовлялись від перевірок, пояснюючи, що через брак часу не встигли опанувати мову, або скаржилися на відсутність добрих підручників, що також було правдою. Важко було спростувати їхні заяви, адже багато членів комісій з перевірки навичок викладачів самі не могли розмовляти українською мовою.[270]

Деякі опиралися активніше. Багато людей не хотіли, щоб їхні діти отримали освіту українською мовою на тій підставі, що це завадить їм вступити до вищих навчальних закладів, де панувала російська мова.[271] Державні службовці також чинили опір спробам перевести державний апарат на українську мову. Незважаючи на те, що офіційною мовою була українська, партійні чиновники зазвичай ігнорували цю вимогу, і їх за це ніхто не карав. Наприкінці 1920-х Одеський обласний партійний комітет відкрив курси з вивчення української мови для 300 партійних апаратників. З-поміж 226 зареєстрованих осіб регулярно відвідували заняття лише 75. Ще менше з них сплатили за навчання. Організатори програми вимагали кошти за навчання, що також не сприяло збільшенню кількості відвідувачів. Отже, ініціатори постійно нарікали на грошові збитки.[272]

Неспроможність партії навчити власних посадовців українській мові оприявнила глибинні проблеми. До середини 1920-х років СРСР уже перетворився на поліцейську державу, котра в разі потреби могла покарати партійців, які відмовлялися вивчати українську мову. Проте насправді мета поліцейської держави полягала в іншому. Навіть тоді як Грушевський, Шумський, Скрипник та інші прихильники окремішності української ідентичності багато досягли в справі «українізації» по лінії наркомату освіти, одночасно увиразнилась і вийшла група політиків кардинально іншого спрямування. Це — прорадянські, російськомовні (часто етнічні росіяни, євреї і навіть латиші й поляки) очільники української таємної поліції. Вони були набагато вірніші особисто Сталіну, ніж якійсь абстрактній ідеї української нації. І під кінець десятиліття їхня лояльність знайшла дієве підтвердження.

Серед ключових фігур спецслужби в УСРР, котра зміцнилась протягом 1920-х, найвідданішим Кремлю та найпомітнішим був Всеволод Балицький.[273] Народився він у 1892 році в маленькому містечку Верхньодніпровську, але більшу частину дитинства провів у Луганську, де його батько працював бухгалтером на заводі. Хоча він виріс в українській російськомовній родині з трудової інтелігенції, подейкували, що в нього було дворянське коріння. У документах 1922 року Балицький позиціонував себе як «росіянин», але надалі писався «українцем». Значно пізніше, під час арешту у 1937 році він знову назве себе «росіянином».

Насправді національна ідентифікація для Балицького була вторинною порівняно з політичними переконаннями. Ще в юнацькі роки він захопився радикальними ідеями й пізніше стверджував, що брав участь у революційному русі в Луганську з 17 років. Вступивши на юридичний факультет Московського університету, Балицький у 1913 році приєднався до конкурентів більшовиків — меншовиків. Згодом він намагатиметься викреслити цей факт зі своєї біографії. На інший бік, до більшовиків, він перейшов у 1915 році — досить вчасно як для того, щоб вважатися «старим партійцем». Високий блондин, він вирізнявся ефектними манерами й радикальними заявами. Після призову до армії під час Першої світової Балицький провадив революційну агітацію серед солдатів. Коли нарешті сталася революція в лютому 1917 року, він керував одним із найкривавіших «народних трибуналів» на Кавказі. Можливо, саме там він відчув смак у тому, щоб виявляти й убивати класових ворогів та проводити так звані «чистки». За висловами Балицького, застосування насильства часто ототожнювали з «чисткою», тобто очищенням і звільненням партії від «термітів» та «бруду».

Віра Балицького в очисну дію політичного насильства привела його в Україну, де він приєднався до ВУЧК у 1919 році. У лютому того ж року «Известия» опублікували його вірш:

Там, де тільки вчора життя було радісним,

Течуть криваві ріки.

І що? Там, де вони течуть,

Не буде пощади.

Ніщо не врятує вас, ніщо![274]

Незабаром після повернення Балицький мав нагоду побачити «криваві ріки», про які він писав. Воюючи на боці Червоної армії, він брав активну участь у придушенні повстання в 1919 році та масовому вбивстві заручників, після чого його змусили залишити республіку. Балицький затримався на кілька тижнів у Гомелі, що, мабуть, було кроком назад в його кар’єрі. Адже саме в ту мить, коли він уже бачив себе в Україні серед когорти лідерів, йому довелося очолити революційний трибунал у глухому провінційному містечку. Однак опинившись, так би мовити, у закутку війни, він не відхилився від своєї мети і продовжував арештовувати та розстрілювати контрреволюціонерів, спекулянтів та усіх, хто, на його думку, міг загрожувати радянській владі.

Врешті-решт Балицький повернувся в Україну, де тріумфально допоміг Дзержинському «прибрати» за Білою армією, що відступала. Тоді він багато подорожував по всій республіці й одного разу випадково потрапив у засідку махновців. За його власною версією, повстанці відразу заарештували його та відвели на околицю села для розстрілу. Аристократична постава Балицького справила враження на одного з командирів і він скасував страту. Після короткого допиту командир відпустив Балицького. А за кілька років Балицький йому віддячив. Коли більшовики захопили того самого командира, Балицький скасував його смертний вирок.[275]

Коли бої скінчилися, Балицького нагородили за відданість. У 1923 році він очолив службу безпеки УСРР. Взявши приклад зі своїх колег в Москві (в котрих було багато «роботи» з переслідуванням соціалістів-революціонерів, опонентів більшовиків), він допоміг організувати перший судовий процес над українськими есерами. В цей період суди виносили відносно м’які вироки і багато кого було помилувано.

Влада і вплив Балицького поступово зростали. У 1925 році за його наполяганням вище керівництво України видало низку декретів, які зміцнили українську таємну поліцію. Раніше її перейменували на ДПУ — Державне політичне управління. Після утворення СРСР, ДПУ УСРР стало частиною ОГПУ СРСР — Об’єднаного державного політичного управління.[276] Серед усього іншого, він зумів переконати Політбюро забезпечити пристойною заробітною платнею його підлеглих. Навіть тоді, коли культурний вплив української інтелігенції