Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

class="p1">Брати чітко усвідомлювали, що в Європі співіснує певний дуалізм влади, де претензії на світське верховенство однаково успішно висувають лише дві особи: римський папа й німецький імператор. Лише вони володіють правом підвищити або понизити будь-кого з католицьких володарів, накласти покарання, усунути від влади тощо. Право надання королівської корони після падіння Константинополя й подрібнення колишніх імперських земель між кількома вінценосними, але вже доволі слабкими родинами, тепер зберігали також лише ці дві особи. Статус руського князя, попри його самодостатність і впливовість, багатство та гонор, для світу латинської культури в більшості випадків був нижчим від статусу короля — суверена своїх земель із відповідними титульними традиціями й честю. Носії такої традиції добре знали, чого коштує титул і яку таємну силу він має. Лише на прикладі угорських королів Бели III, Андрія II, герцога Коломана (галицького короля) та його дружини галицької королеви Соломії, галицького князя Андрія (померлого в Галичі навесні 1234 р.), галицького князя Ростислава Михайловича та його дружини, галицької княгині Анни, а також багатьох інших наступників, які успадкували перелічені титули, Романовичі добре переконалися, як важко боротися з легітимними правами на, здавалося б, твої землі, визнаними римським папою та іншими католицькими сусідами.

Тому пропозицію Бели IV про одруження дітей та його посередництво в діалозі з тогочасним понтифіком Інокентієм IV князь Данило сприйняв схвально. Льва й Констанцію одружили у фортеці міста Зволена, а папські легати почали систематично відвідувати двір руських володарів. Головну роль у переговорному процесі другої половини 40 — початку 50-х років XIII ст., який мав завершитися коронуванням старшого Романовича й підпорядкуванням церковних й монастирських інституцій папству, відігравали ченці орденів францисканців і домініканців, які якнайкраще підходили для таких завдань, були добрими, кваліфікованими теологами й богословами та непогано проповідували. Ефект від системних перемовин із позитивно налаштованим до руської справи Інокентія IV виявився негайним. Головна умова, якої домагалися Романовичі, — збереження грецького обряду (ritus orthodoxi), не викликала заперечень. Міста, до яких знову після татарських лихоліть поверталося життя, заселялися вихідцями й із заходу — німцями, угорцями, поляками, євреями. Частина з них залишалася адептами католицької традиції, а тому вимагала своїх храмів, священиків, цвинтарів тощо. Унія виглядала абсолютно реальною і поступово втілювалася в життя.

Королівство Русі

Вінцем церковного об’єднання мала стати особиста воля Данила визнати зверхність папи. Мабуть, часті «стрибки» князя з одного підпорядкування до іншого (хай іноді й формального) вже добре набридли йому, але іншого виходу не було. За своє життя він устиг побувати «у тіні» спершу угорського короля Андрія II, потім — тестя Мстислава Мстиславовича, зрештою підпорядковані йому волинські землі деякий час перебували під патронатом Лешка Білого, потім старший Романович не мав іншого виходу, окрім як узяти участь у коронуванні Бели IV, нарешті — візит до Батия. Дійсно було вже цього забагато. У випадку ж згоди на коронування папа «відкривав йому двері» до християнізації язичників Прибалтики, де на його підтримку жваво погодилися б усі католицькі сусіди, а особливо — Німецький орден. Але найголовніше — понтифік обіцяв вплинути на лицарство й духовенство західноєвропейських країн та організувати хрестовий похід проти монголів, у якому так мав потребу руський князь. Усі інші приниження він готовий був стерпіти, тільки не знамениту «татарську честь», якою його вшанували при дворі Батия. А вмирати йому ще не хотілося — планів було чимало. Один із найголовніших планів на початку 50-х років XIII ст. — посадити на австрійському столі свого сина Романа, в чому також був зацікавлений Бела IV.

Така, здавалося б, фантастична ідея (бо де Волинська земля, а де Австрійське герцогство) виникла зненацька. У середині червня 1246 р. в битві на річці Лейта, ймовірно, від руки особисто Ростислава Михайловича загинув останній чоловічий представник роду Бабенбергів, який від X ст. посідав стол у Відні, — Фрідріх Сварливий. Інші претенденти, які воліли посісти sede vacante, могли зробити це лише «за кужелем», узявши заміж котрусь із родичок убитого. Романа Даниловича одразу не розглядали серед таких, хоча він мав на те відповідні права, визнані зокрема й Арпадами. Натомість для Бели IV відкрилася чудова можливість для сатисфакції з колись таким настирливим і небезпечним сусідом. Король розпочав протистояння за віденський стол. Його суперником виявився чеський володар, молодий Пшемисл II Оттокар. На якомусь етапі Бела прихилив на свій бік до протистояння Данила Романовича, який, хоч і хворів, проте погодився підтримати свата.

Гарантією союзницьких стосунків сторін мало стати одруження Гертруди Бабенберг зі спеціально для цього екстраординарного випадку розлученим із половецькою князівною Романом Даниловичем. Шлюб відбувся. Втім, кардинально змінити хід австрійської історії не вдалося. Війська чеського короля оточили столицю і блокували князя Романа зі своєю дружиною у передмісті Відня — Ґімберґу. Щільність облоги була такою, що в місті почався голод. На підмогу Бела IV терміново організував похід, у якому взяли участь руські, польські й половецькі сили. Завдання особисто Данила Романовича та його польських і сілезьких союзників передбачало стримати сили Пшемисла II Оттокара в Моравії з метою послаблення блокади Відня.

Дійсно, для масштабів діяльності Рюриковичів ця кампанія виглядала вражаюче, і літописець, який супроводжував свого сюзерена, мав докладно описати всі того звитяги, навіть якщо їх було мало або й взагалі не було. На перший погляд здається, що волинські війська пронеслися володіннями чеського короля, неначе свого часу загони Аттіли, спустошуючи все на своєму шляху, захоплюючи міста і бранців. Але якщо порівняти із сучасними чеськими й австрійськими аналами та хроніками, ситуація виглядала дещо інакше. Насамперед угорсько-польсько-руські сили не досягли мети. Відень продовжував перебувати в облозі, а міста Моравії чинили запеклий опір. Данило Романович почувався дедалі гірше, а тому й керувати операціями під час взяття твердинь істотно не міг. Його старший син Лев, який командував іншими загонами, також не домігся відчутних результатів. Руські князі мусили відступити, а в цей час Бела IV вже вів перемовини із Пшемислом II про розв’язання конфлікту дипломатичним шляхом.

Молодий австрійський герцог наприкінці 1253 р., не одержавши підтримки батька, покинув свою вагітну дружину й переїхав на Русь. Можливо, він встиг на коронування Данила Романовича, яке стало чи не найрезультативнішим ефектом такої суперечливої «чеської кампанії».

Повернення волинського князя через Краків дало змогу ще раз переговорити про деталі коронації зі спеціальним папським легатом Оппізо з Меццано, який саме в цей час вивчав справу беатифікації та канонізації краківського єпископа другої половини XI ст. Станіслава. Переконаний у доцільності прийняття королівського вінця, Данило Романович відбув до Дорогочина й