Читати книгу - "Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем"

Але, як ми побачимо далі, це добре.

Розділ 6

Ви помиляєтеся в усьому (я теж)

П’ятсот років тому картографи вважали, що Каліфорнія — це острів. Лікарі вважали, що кровопускання лікує хвороби. Науковці вважали, що вогонь зроблено з речовини, яка називається флогістон. Жінки вважали, що якщо втирати в обличчя собачу сечу, то шкіра лишатиметься молодою і пружною. Астрономи вважали, що Сонце обертається навколо Землі.

Коли я був малий, то думав, що «посередність» — це такий овоч, якого мені не хотілося їсти. Я думав, що мій брат знайшов у бабусиному будинку секретний коридор, бо він міг потрапити надвір, навіть не виходячи з туалету (спойлер: просто там було вікно). А ще я думав, що коли мій приятель із родиною відвідував Вашингтон, то подорожував у часі й зустрічався з президентом Вашингтоном.

Коли я був підлітком, то всім оголошував, що мені все пофіг, хоча насправді занадто переймався геть усім на світі. Моїм світом керували інші, а я цього навіть не помічав. Я уявляв, що щастя — це доля, а не вибір. Думав, що любов — це те, що просто виникає, а не те, над чим потрібно працювати. Вважав, що бути «крутим» треба вчитися в інших, а не плекати цю якість у собі.

Коли почав зустрічатися з дівчиною, то думав, що ми будемо разом навіки. А потім, коли наші стосунки зійшли нанівець, боявся, що більше ніколи не зможу покохати жінку так сильно. А коли зміг покохати іншу жінку так само сильно, то подумав, що іноді самого кохання замало. І усвідомив, що кожен має сам для себе вирішити, чого для нього «замало» чи «забагато», і що кохання буде тим, чим ми дозволимо йому бути.

На кожному кроці я помилявся. Щодо всього. Усе життя я помилявся щодо самого себе, щодо інших, суспільства, культури, світу, Всесвіту — геть усього.

Сподіваюся, так усе й триватиме до кінця життя.

Так само як Нинішній Марк може озирнутися на кожен провтик і кожну помилку Марка Колишнього, одного дня Майбутній Марк гляне на міркування Нинішнього Марка (зокрема на текст цієї книжки) і помітить ті самі провтики. І це буде добре. Бо це означатиме, що я розвиваюся.

Знаменитий баскетболіст Майкл Джордан казав, що зазнає невдач раз за разом, знову і знову, саме тому врешті-решт досягає успіху. Що ж, я теж раз за разом помиляюся, знову і знову, тому моє життя стає дедалі кращим.

Зростання — це нескінченно повторюваний процес. Коли ми дізнаємося щось нове, то рухаємося не від «неправильного» до «правильного», а радше від «неправильного» до «трошки менш неправильного». А коли дізнаємося ще щось, то рухаємося від «трошки менш неправильного» до «ще трошки менш неправильного». І так далі. Ми завжди перебуваємо в процесі наближення до істини й досконалості, але ніколи не сягаємо істини й досконалості.

Не варто навіть намагатися знайти для себе «правильну» відповідь. Значно продуктивніше — перекрити для себе шляхи, які є неправильними сьогодні, аби трошки менше помилятися завтра.

Якщо прийняти цю перспективу, можна висловити особистісне зростання в наукових термінах. Цінності людини — це гіпотеза: така поведінка гарна й важлива; інакша — ні. Дії людини — це експерименти. Отримані емоції й думки — дані.

Не існує правильної догми чи досконалої ідеології. Є тільки те, що, за вашим досвідом, правильне для вас. Та і цей досвід не є чимось істинним. А оскільки ви і я — та й загалом усі люди — маємо різні потреби, різні особисті історії й життєві обставини, то зрештою доходимо різних «правильних» відповідей на питання, який сенс нашого життя і як його потрібно проживати. У моїй правильній відповіді є подорожі на самоті, які тривають по кілька років підряд, життя у відлюдних місцинах, а ще — сміх із власної недолугості. Принаймні, це була правильна відповідь до недавнього часу. Вона буде змінюватися й еволюціонувати, бо змінююсь і еволюціоную я сам. Що старшим і досвідченішим я стаю, то більше урізаю власну неправоту; тому щодня стаю дедалі менше неправим.

А дехто так заморочується власною «правотою», що забуває просто жити.

Є жінка, незаміжня і самотня, яка мріє про партнера, але ніколи не виходить із дому і ніяк не вирішує свою проблему. Є чоловік, який гарує як кінь і вважає, що його мають підвищити, але ніколи прямо не каже про це начальникові.

їм кажуть: та ви боїтеся невдачі, відмови, що вам скажуть «Ні».

Але це не так. Звичайно, почути відмову — це боляче. Пережити поразку — це неприємно. Але в нашому житті є константи, за які ми тримаємося. Константи, які боїмося піддати сумніву або відпустити. Цінності, які роками надавали сенсу нашому життю. Та жінка ніколи не піде на побачення, бо для цього вона буде змушена переглянути свої уявлення про власну привабливість. Той чоловік ніколи не попросить підвищення, бо для цього йому доведеться переглянути свої уявлення про власну професійну цінність.

Значно легше сидіти на болючій константі, що ніхто не вважає тебе привабливою, ніхто не цінує твоїх талантів, — аніж перевірити ці переконання й упевнитися, що вони відповідають дійсності.

Такі переконання («Я недостатньо приваблива, то для чого напружуватися»; «Мій начальник — придурок, то для чого напружуватися») дають нам помірний комфорт коштом майбутнього щастя й успіху. Це жахливі довготривалі стратегії, але ми чіпляємося за них, бо думаємо, що все робимо правильно, знаємо наперед, що має статися. Іншими словами, вважаємо, що знаємо, чим усе закінчиться.

Упевненість — це ворог розвитку. Нічого не можна знати напевно, поки воно не станеться — та й потім про це можна сперечатися. Тому приймати неминучу недосконалість власних цінностей потрібно, аби розвиватися.

Замість прагнути бути впевненими, нам краще постійно шукати сумнів: сумнів у власних переконаннях, відчуттях, у тому, що готує для нас майбутнє, — аж поки ми дійдемо до нього і створимо його своїми руками. Замість шукати в усьому власну правоту, треба шукати неправоту. Бо ми таки часто неправі.

А коли ми неправі, то маємо змогу змінитися. Маємо змогу розвиватися. Не лікувати застуду кровопусканням. Не вмиватися собачою сечею, аби продовжити молодість. Не думати, що «посередність» — це овоч, і не боятися перейматися.

Дивовижно, але правда: ми ніколи не знаємо напевно, який досвід позитивний, а який — негативний. Найважчі та найстресовіші періоди нашого життя виявляються найважливішими і найбільше нас мотивують.