Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

Вона не відповіла, і я більше не допитувався.

— Я сп’яніла, — нарешті сказала вона. — Хіба ти не бачиш?

— Ні.

— Надто багато випила вина.

— Надто мало. Ось тут є ще пляшечка.

Я поставив пляшку «нострано» на кам’яний столик, що стояв на лужку за будинком, і побіг до кімнати по бокали. Повернувшись назад, я побачив, як Гелен пішла вниз по лужку до озера. Я не одразу пішов слідом за нею. Спершу наповнив бокали; у блідому світлі неба, на тлі відблисків з озера вино здавалося чорним. Потім я поволі пішов лужком униз, до пальм та олеандрів, що росли на самому березі. Нараз мені стало тривожно за Гелен, і, тільки побачивши її, я полегшено зітхнув.

Вона стояла біля води у незвичайно пасивній позі, зігнувшись, ніби чекала чийогось оклику чи чогось, що мало виринути перед нею з води. Я зупинився й мовчав; не для того, щоб спостерігати за нею, а щоб не злякати її. Трохи згодом вона зітхнула й випросталась. Потім повільно ввійшла у воду.

Побачивши, що вона попливла, я повернувся назад і приніс мохнатий рушник та купальний халат. Потім сів на гранітну брилу й став чекати. Я бачив далеко на воді її голову з підв’язаним угору волоссям — Гелен здавалась такою маленькою, — і тут подумав, що, крім неї, у мене вже немає нікого й нічого, і хотів був уже гукнути, щоб вона поверталась назад. Та водночас у мене з’явилось передчуття, що вона хоче перебороти в собі щось мені невідоме, і їй саме для цьЬго потрібно побути якусь хвилину на самоті; вода в ту мить була для неї долею, запитанням і відповіддю, і Гелен, як і кожен з нас, повинна сама витримати, боротьбу; єдине, чим може людині в таку хвилину допомогти хтось інший, це бути поблизу на той випадок, коли вона потребуватиме трошки тепла.

Гелен попливла до середини озера, потім розвернулась і стала плисти по прямій лінії прямо до мене. Для мене було щастям дивитись, як вона з кожною секундою наближалась до берега: спершу тільки її темна голівка маячіла над фіолетовою поверхнею озера, а тоді і вся вона — струнка і світла — підвелася з води й хутко попрямувала до мене.

— Холодно! І моторошно. Покоївка розповідала, що на дні, під острівцями, живе велетенський спрут.

— Найбільша риба в цьому озері — старі щуки, — сказав я, закутуючи її в рушник. — Спрутів тут немає. Вони є тільки в Німеччині з 1933 року. Але у воді вночі завжди моторошно.

— Якщо ми думаємо, що спрути є, — вони мусять бути! — заявила Гелен. — Ми не можемо думати про те, чого немає.

— Це був би простий доказ існування Бога.

— А ти в це не віриш?

— Цієї ночі я вірю в усе.

Гелен прихилилась до мене. Я впустив додолу мокрий рушник і допоміг їй надягнути купальний халат.

— Ти віриш і в те, що ми живемо не один раз? — спитала вона.

— Вірю, — не вагаючись відповів я.

Вона зітхнула.

— Слава Богу! Та я тепер і не могла б уже сперечатись. Я стомилась і змерзла. Зовсім забула, що це гірське озеро.

Крім вина, я прихопив із Alberto de la Posta пляшку грапу — прозорої горілки з виноградних жмаків, схожої на питво такої ж марки у Франції. Вона запашна, міцна і дуже до речі в подібних випадках. Я приніс пляшку і налив Гелен велику чарку. Вона повільно випила її.

— Мені не хочеться виїздити звідси, — сказала вона.

— Завтра ти забудеш про це, — відповів я. — Ми поїдемо у Париж. Ти ж іще ніколи там не була. А Париж — найкрасивіше місто в світі.

— Найкрасивіше місто в світі те, де ти щасливий. Може, це банальна фраза?

Я засміявся.

— До дідька обачність у стилі! — сказав я. — Нам потрібні банальні фрази! Особливо такі. Хочеш іще грапу?

Вона кивнула: я взяв і собі бокал. Отак ми сиділи біля кам’яного столика на лужку, поки Гелен не почала куняти. Я вклав її у ліжко. Вона так і заснула коло мене. Я лежав і дивився в розчинені двері на луг, що поволі ставав синій, а потім сріблястий. Через годину Гелен прокинулась і пішла в кухню по воду. Повернулась назад з листом, який прибув, коли ми гуляли в Ронко. Певно, він лежав у неї в кімнаті.

— Від Мартенса, — сказала вона. Прочитала й поклала на столик.

— Він знає, що ти тут? — запитав я.

Вона кивнула.

— Він пояснив моїй родині, що я за його порадою поїхала в Швейцарію до лікаря і пробуду тут кілька тижнів.

— А ти лікувалась у нього?

— Іноді.

— Від чого?

— Та, нічого особливого, — відповіла вона й сховала листа в сумочку, не давши мені прочитати його.

— А звідки у тебе цей шрам? — запитав я.

Вузенька біла рисочка перетинала її живіт над шлунком. Я помітив це ще раніше, але тепер на засмаглій від сонця шкірі шрам виднів-ся чіткіше.

— Маленька операція. Нічого страшного.

— Яка така операція?

— Така, про яку не говорять. Це буває інколи у жінок. — Гелен погасила світло. — Як добре, що ти приїхав забрати мене з собою, — прошепотіла вона. — Я вже більше не могла терпіти. Люби мене! Люби і не питай ні про що. Ніколи.

— Щастя… — замислено мовив Шварц. — Як воно збігається в пам’яті! Наче дешева тканина після прання. Тільки нещастя пам’ятаєш у повній мірі. Ми приїхали в Париж і знайшли собі кімнату в невеличкому готелі на лівому березі Сени, на набережній Гран-Огюстен. Готель той був без ліфта, старі сходи пожолобились, покривились, кімнати маленькі: зате наші вікна виходили на Сену, і з них видно було книгарні на набережній, Консьєржері і Нотр Дам. У нас були паспорти. Ми були людьми аж до вересня 1939 року.

Ми були людьми до того вересня, і нам було байдуже, справжні наші паспорти чи ні. Не байдуже стало тільки тоді, коли почалася «кумедна війна».

— На які кошти ти жив, коли був тут? — спитала мене Гелен через кілька днів після приїзду. — Ти міг працювати?

— Звичайно, ні. Адже я не мав права на існування. Як же я тоді міг дістати дозвіл на роботу?

— З чого ж ти жив?

— Уже й сам не знаю, — відповів я по правді. — Чого тільки не доводилось мені робити! Завжди лише короткий час. У Франції не до всього ставляться серйозно; часто трапляється нагода попрацювати нелегально — особливо коли робиш за дешеву плату. Я навантажував і розвантажував ящики в критому