Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

по нозі; по його щоках течуть щирі сльози; ось виконує химерний жалюгідний танець; ось наглядач із батогом, і повні кошики рухаються вгору-вниз; стілець Поццо[55] знову й знову складається й розкладається – ніяк не віриться, що Ной здатен на таке; а пізніше, в першому акті ота відома промова Панчера і Вотмена, оте нечленороздільне «ква-ква-ква», довгий потік нерозбірливих слів, дитяче белькотіння, а Ной вривається в цей потік наче в трансі, вміло володіючи собою, витримуючи складний мовленнєвий ритм, і, Господи Ісусе, подумки мовив Фергюсон, бл… Ісусе Христе, як же плавно вилітають слова з уст мого кузена; і ось троє інших персонажів кидаються на нього, лупцюють його і топчуть його капелюха, а Поццо знову вимахує батогом, і знову лунає: Встати! Ти, свиня!, і всі залишають сцену, а Лакі проходить декораціями.

Після акторських поклонів глядачам та хвилі аплодисментів Фергюсон стиснув Ноя в обіймах так сильно, що мало не поламав йому ребра. Віддихавшись, Ной мовив: Я радий, що тобі сподобалося, Арчі, але гадаю, в інших виставах я показав ще кращу гру. Я знав, що ви, мій батько, Мілдред, Емі та моя мати, сидите в залі, і ти розумієш мій стан. Напруження, брате. Реальне напруження.

Нью-Йоркська четвірка акторів поверталася до міста в неділю ввечері, а наступного ранку, 25 липня, поета Френка О’Гару[56] переїхав дюнохід, і він помер у сорокарічному віці на пляжі Файр-Айленд. Коли ця новина дійшла до кіл письменників, митців та музикантів Нью-Йорка, почалася страшенна скорбота, а один молодий поет, який обожнював О’Гару, впав ницьма і заридав. Це був Рон Пірсон. Ридали й Енн Векслер, і Льюїс Тарковський. А в іншому місці, на Східній 89-й вулиці, Біллі Бест так сильно гупнув кулаком у стіну, що його рука пройшла крізь гіпсокартон. Фергюсон не був знайомий з О’Гарою, але читав його твори і захоплювався його творчим запалом і прагненням свободи і, хоча й не падав ницьма і не пробивав кулаком стіну, все ж наступного дня перечитав обидві поетичні збірки О’Гари зі своєї бібліотеки – «Вірші обідньої перерви» та «Медитації в екстремальних ситуаціях».

У 1945 році О’Гара написав такі рядки: Я найменш проблемний з усіх людей. Усе, чого я прагну – це безмежної любові.

Селія, вірна своєму слову, надіслала Фергюсонові точно двадцять чотири листи за час її двомісячного перебування за кордоном. Йому подумалося: гарні листи, написані добрим стилем, із багатьма примітками щодо побаченого нею в Дубліні, Корку, Лондоні, Парижі, Ніцці, Флоренції й Римі; на відміну від свого брата Арті, Селія вміла дивитися на речі уважно, з рідкісним терпінням і допитливістю. Ось що вона пише про ірландський пейзаж в одному з її перших листів, який задав настрій усім наступним: Зелена безліса рівнина, поцяткована сірим камінням та чорними скелями, що нависають над головою, застиглість у серці всього довколишнього, навіть тоді, коли серце стукає, і вітер починає віяти. Непогано для майбутнього біолога, подумав Фергюсон. Однак, попри дружній характер листів, у них не було нічого інтимного чи щирого, а тому, після повернення Селії до Нью-Йорку 23 серпня, за день до того, як Мері Доног’ю поцілувала Фергюсона на прощання і повернулася до Енн-Арбор, він не міг згадати подробиць їхнього знайомства. Проте йому треба було з’ясувати це якомога швидше, адже Селії виповнилося вже сімнадцять із половиною, і табу на тілесний контакт між ними було знято. Зрештою, кохання є мистецтвом дотиків, а Фергюсон зараз прагнув любові, він був готовий до кохання, цитуючи слова старої лічилки у «Співах під дощем»[57], і з колишніх мотивів, і з нових причин він сподівався знайти цю любов в обіймах Селії Федерман. Якщо вона схоче цього.

Відвідавши його 27-го числа, Селія була шокована вбогістю його помешкання. Письмовий стіл гарний, матрац теж гарний, але як можна тримати свій одяг у картонній коробці, не мати сумки чи кошика для брудної білизни і просто жбурляти свої шкарпетки й спідню білизну на підлогу ванної кімнати? Чому б, замість цього стосу книжок під стіною, не придбати книжкову шафу? Чому немає картин на стінах? Навіщо їсти за письмовим столом, якщо он у кутку є місце для кухонного столика? Тому що йому потрібен мінімум меблів, відповів Фергюсон, і тому, що йому байдуже. О, так, мовила Селія, вона розпоряджається тут, мов якась провінційна тітка, а він обставив усе, як належить діячеві богеми в джунглях Манхеттена, вона це все розуміє, і це не її справа, та невже він не хоче, щоб житло виглядало трохи краще?

Вони стояли посеред кімнати, осяяні сонячним світлом, яке вливалося у вікна й освітлювало обличчя Селії, сімнадцятирічної дівчини, такої вродливої, що Фергюсона вразив сам її вигляд, вразив до німоти, до зачудування й тремтливої нерішучості, і, оскільки він і далі розглядав її, не здатен дивитися на щось інше, Селія посміхнулася і мовила:

У чому справа, Арчі? Чому ти так витріщився на мене?

Пробач, сказав він. Я не винен у цьому. Ти така гарна, Селіє, так дивовижно гарна, що я починаю сумніватися, чи це реальність.

Селія засміялася: Не говори дурниць. Я навіть не гарненька. Просто звичайне, ciре дівчисько.

Хто таке тобі наплів? Ти богиня, королева всієї землі і всіх небесних міст.

Мило, що ти так гадаєш, Арчі, але краще б тобі перевірити свій зір і придбати окуляри.

Сонце піднялося в небі, чи то хмара вкрила його, чи то Фергюсон засоромився своїх непродуманих слів, але по чотирьох секундах після слів Селії предметом розмови стали не її зовнішність, а знов-таки відсутність у Фергюсона кухонного стола, відсутність шафи, відсутність бюро; і він мовив: «Якщо це означає для неї так багато, то, може, він позичить у Біллі ручний візок і піде пошукати меблів вулицями – випробуваний і надійний метод обставлення помешкань на Манхеттені; і позаяк заможні мешканці на Апер-Іст-сайд щодня викидають якісні речі, досить лише пройти кілька кварталів на південь і кілька кварталів на захід, де вони мали б знайти на тротуарі щось таке, згідно з її смаком.

Я не проти, якщо ти «за», мовила Селія.

Фергюсон був не проти, але перед він хотів продемонструвати Селії кілька речей, а тому підвів її до свого столу, де показав на невеличку дерев’яну скриньку з написом «Мандрівки Федерман» і, оскільки вона усвідомила значущість цієї скриньки та її символічну роль в їхніх стосунках, Фергюсон відкрив нижню праву шухляду стола й витягнув примірник книжки «Мандри Мулігена» видавництва Gizmo Press і дав Селії.

Твоя книжка! – мовила