Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

замовк, дивлячись у вікно. Ми проїздили станцію зі швейцарською назвою. Начальник станції, швейцарець, поїхав рукою, трохи далі на пероні, там, де перекладали багаж, розмовляли два швейцарські поліцаї. В кіоску можна було купити швейцарський шоколад і швейцарські ковбаски. Мій сусіда перехилився у вікно, щоб купити швейцарську газету.

— Це вже Швейцарія? — спитав він хлопця.

— А що ж іще? Десять рапенів.

— Що?

— Десять рапенів! Десять сантимів! За газету!

Чоловічок заплатив так, наче йому дістався найбільший виграш по лотереї. Зміна грошей, очевидно, остаточно переконала його… А мені він не повірив. Він розгорнув газету, побіжно проглянув її і знову поклав на столик. Якийсь час я не чув, що він говорить: мене всього заполонило відчуття свободи. Тільки побачивши, що сусід ворушить губами, я почув його слова.

— Нарешті вибрався, — сказав він, витріщившись на мене. — З вашої триклятої країни, пане нацист! З країни, яку ви обернули на казарму і концтабір, свині прокляті! Нарешті я в Швейцарії, у вільній країні, де ви вже не можете командувати! Нарешті можна відкрити рота, не боячись, що ви пнете чоботом у зуби! Що ви зробили з Німеччини, ви — грабіжники і вбивці, кати нещасні!

В куточках уст у нього з’явились маленькі пухирці піни. Він дивився на мене, як бридлива жінка дивиться на жабу. Він вважав мене за нациста, і після всього, що почув про мене, мав на те право.

Я слухав його з незвичайним спокоєм врятованої людини.

— Ви — смілива людина, — відповів я йому. — Я принаймні на двадцять фунтів важчий за вас і сантиметрів на п’ятнадцять вищий. А втім, вилийте свою душу. Від цього вам полегшає.

— Глумитесь? — гукнув він, шаленіючи ще більше. — Ви ще глузуєте з мене? Але я вже вийшов з-під вашої влади! Назавжди вийшов! Що ви зробили з моїми батьком та матір’ю? Що вам заподіяв мій старий батько? А тепер?! Тепер ви ще хочете підпалити весь світ!

— Ви гадаєте, що буде війна? — спитав я.

— Глузуйте, глузуйте! Немовби самі не знаєте! А що вам ще лишається робити з вашою «тисячолітньою імперією» та з шаленою гонкою озброєння? Ви професійні вбивці і бандити! Якщо ви не затієте війни, ваш уявний добробут лусне, як мильна бульбашка, і ви — разом з ним!

— Я теж такої думки, — відповів я, підставляючи своє обличчя під теплі промені пообіднього сонця, яке ніби пестило мене. — Але що буде, коли Німеччина виграє війну?

Чоловік у вологому костюмі вирячився на мене і проковтнув слину.

— Якщо ви виграєте… тоді вже й Бога немає на світі, — насилу вимовив він після паузи.

— Я теж такої думки, — сказав я і підвівся.

— Не чіпайте мене, — прошипів він.:— Вас арештують! Я потягну за ручку стоп-крана й зупиню поїзд! Я викажу вас! Вас так чи інакше треба виказати, ви — шпигун! Я чув, про що ви там балакали!

«Цього мені ще бракувало», — подумав я.

— Швейцарія — вільна країна, — відповів я уголос. — Тут не хапають Людей на підставі доносу. А ви, здається, пройшли добру науку там, у Німеччині…

Я взяв свій чемодан і пішов пошукати місця десь в іншому купе. Доводити щось тому істеричному чоловікові я не хотів; але мені не хотілося й сидіти з ним. Ненависть роз’їдає душу, як кислота, байдуже — ненавидиш ти сам чи тебе ненавидять. Досвід мандрівного життя навчив мене й цього.

Так я прибув у Цюрих.

Музика в ресторані на мить стихла. З танцювальної площадки долинали збуджені голоси. Потім нараз оркестр гримнув ще дужче, і якась жінка в сукні канаркового кольору та з низкою фальшивих діамантів у зачісці почала співати. І тут сталося неминуче: танцюючи, представник німецької сторони зіткнувся з представником англійської. Кожен з них обвинувачував другого в навмисних діях. Розпорядник і два офіціанти взяли на себе роль Ліги Націй, намагаючись заспокоїти дипломатів, але їх не чули.

Оркестр виявився розумнішим: зненацька змінив ритм. Замість фокстрота він заграв танго, і дипломати мусили або лишитись посеред площадки людям на посміх, або ж танцювати далі. Але німець, як видно, не вмів танцювати танго, тоді як англієць тупцював на місці в такт музики. А що невдовзі інші пари почали штовхати їх обох, то їм не було чого й закидати один одному. Обмінявшись гнівними поглядами, вони попрямували до своїх столиків.

— Треба б на дуель… — презирливо мовив Шварц. — Чому ті лицарі не викликають один одного на дуель?

— Отже, ви прибули в Цюрих… — нагадав я.

Шварц ледве помітно посміхнувся.

— Може, підемо звідси?

— Куди?

— Тут, певно, є звичайні пивнички, відкриті цілу ніч. Ця мені нагадує могилу, в якій танцюють і грають у війну.

Він розплатився й спитав у офіціанта адресу якогось шинку. Офіціант вирвав з блокнота аркуш паперу, написав на ньому адресу і пояснив, як туди йти.

За порогом нас огорнула чудова ніч. Ще світили зорі, але на обрії море і ранок уже лежали в блакитних обіймах. Небо здавалося глибшим, а запах солі і квітів сильнішим, ніж увечері. Все обіцяло ясний день. Удень Лісабон таїть у собі щось наївно-театральне, він зачаровує і полонить, а вночі це місто-казка, яке з усіма своїми вогнями спускається терасами до моря, наче святково прибрана жінка схиляється над своїм смаглявим коханцем.

Якийсь час ми стояли мовчки.

— Отаким колись уявлялось нам життя, правда? — за хвилину озвався Шварц із сумом у голосі. — Тисячі вогнів, а вулиці ведуть у нескінченну даль…

Я не відповів. Для мене життям було судно, що стояло на Тахо, і воно мало відплисти не в нескінченну даль, а до Америки. Пригод з мене було вже досить: попереднє життя закидало нас ними, як гнилими яйцями. Найнеймовірнішою пригодою був чинний паспорт, віза та квиток на пароплав. Ці буденні речі стали для нас, мандрівників мимоволі, недосяжною мрією, а пригоди — мукою.

— Цюрих видався мені таким, як оце місто вам сьогодні вночі, — вів далі Шварц. — Там почалося те, що, як мені здавалось, я вже втратив назавжди. Ви знаєте, що час — це ріденька настойка смерті, яка поступово завдає нам шкоди, немов отрута повільної дії. На початку цей еліксир оживляє і навіть вселяє віру в наше безсмертя, та коли він крапля за краплею, день за днем стає міцнішим, то зрештою перетворюється на кислоту, що робить нашу кров дедалі каламутнішою, отруює її. Навіть коли ми намагаємось у ті роки, які нам іще лишились, викупити, повернути молодість, нічого з того не виходить — кислота часу вже змінила нас, і хімічна сполука вийде