Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

– Неправда? Як так? – суворо насупив брови король. – Хто у нас у Нарнії та й в усьому світі насмілився б на брехню у справі, з якою і жарти ніхто не жартує? – сказав він те, і мимоволі рука його лягла на рукоять меча.

– Те мені невідомо, – похитав головою кентавр. – Та я знаю одне: на землі брехуни є, та їх немає серед зірок небесних!

– Хай так, – зауважив єдиноріг, – а чи не міг Аслан прийти всупереч тому, що підказують зірки? Бо як то розповідають стародавні легенди: зірки – його створіння, а він не той лев, якого можна приручити.

– Добре сказано, брате Діамант, – підтримав того король, – я теж чув ці слова стародавніх легенд: не той він лев, якого можна приручити.

Рунвіт підняв був руку і навіть подався вперед, немов застерігаючи короля, як раптом із лісу почулося жалібне голосіння, і всі разом повернули голови на звук. Хто плакався в лісі за деревами, було не видно, та голос швидко наближався, і за хвилину можна було розчути окремі слова.

– Ой, лихо, лихе лихо, ой лихо коїться в лісі! О, горе вам, мої брати та сестри! Горе всім священним деревам! Сокири січуть без жалю! Вмирають… вмирають… вмирають…

З останнім «вмирають» на галявину вибігла і сама плакальниця. Висока та струнка, зростом така, що й кентавру могла заглянути в очі, дивна плакальниця водночас нагадувала і жінку, і дерево. Це навіть важко уявити тому, кому не доводилося зустрічати дріад, та ті, кому вони не в дивину, не тільки безпомилково відрізняють їх від інших мешканців лісів, але й одну від одної. Король Тіріан, так само як і кентавр чи єдиноріг – істинні нарнійці, – одразу ж упізнали дріаду букового дерева.

– Справедливості та правосуддя! – кинулася вона до короля. – Захистіть свій відданий народ! Благаю вас про порятунок! Там, на заході, вирубують Ліхтарну пустку під корінь. Уже сорок моїх братів і сестер стовбурами без життя лежать на сирій землі!

– Що?! Як це може бути, моя чарівна пані, хто підняв руку на священну для всіх нас Ліхтарну пустку?! Як вони сміють?! І хто вони? Та хто б вони не були… – Король вихопив меча. – Ім’ям Аслана…

Та дріада цього вже не чула. Не встиг король договорити, як пролунав тихий протяглий стогін «а-а-аах», дріада здригнулася, наче її хтось вдарив – раз, другий, третій, – похитнулася, ноги її підкосилися, і поки присутні ще не зрозуміли, що сталося, впала, мов підрублена. Якусь мить усі бачили перед собою бездиханне тіло на траві, а ще за мить воно наче розчинилося в повітрі. Тільки тепер вони зрозуміли, що сталося: десь далеко звідси хтось зрубав дерево, дух якого щойно благав про порятунок. Щонайменше з хвилину від гніву та скорботи король був не в змозі вимовити ані слова. Ледве отямившись, він вигукнув:

– За мною, друзі! Ми це так не залишимо! Найшвидший шлях до західного краю пустки – уздовж річки. Присягаюся, жоден злодій живим від мене не втече!

– Від нас, сір! – рішуче додав єдиноріг.

Та всіх зупинив Рунвіт.

– Навіть у праведному гніві королю не слід давати владу почуттям. Ви повинні зрозуміти, що в Нарнії коїться щось нечуване, таке, чого ще не було. Якщо це бунтівники, більш того – бунтівники озброєні, утрьох нам із ними не впоратися. От якби ваша величність воліли дочекатися…

– Чекати? Про те ми навіть думати не воліємо! – розсердився король. – Утім, аби не гаяти часу, ми розділимося: ми з Діамантом – на допомогу деревам, а ти, друже, скачи галопом по допомогу нам. Ти знайдеш її у Кейр-Паравелі. І от іще що: ось тобі моя печатка, аби було зрозуміло, що ти виконуєш мій наказ. Збери загін вершників у повних обладунках, дюжину розумних хортів, десяток гномів (вони найкращі лучники з усіх). У нагоді може стати і леопард. А поки всі збиратимуться, спробуй докликатися нашого знайомого велетня, Горогрюка, та перекажи всім, нехай поквапляться.

– Наказ зрозумів, уже виконую, сір! – мовив кентавр, повернувся, і вже за хвилину зі східного краю долини чулося лиш відлуння його важкого чвалу.

Король ішов швидким широким кроком, ніде не зупиняючись ані на хвильку та інколи нечутно щось промовляючи крізь зуби та стискаючи кулаки. Діамант мовчки йшов поруч. Порушувало тишу лиш дзвякання золотого ланцюжка на шиї єдинорога, шурхіт двох людських ніг та легкий стукіт чотирьох кінських копит.

Невдовзі вони опинилися на березі річки. Тут, не змовляючись, вони рішуче повернули праворуч і пішли заплавною стежиною, що петляла вздовж річки. Тож ріка була ліворуч, а праворуч височів темний ліс. Що вище за течією, то земля ставала кам’янистішою, трава рідшала й рідшала, а ліс, що густішав і густішав, підступав майже до води. Невдовзі і стежинка добігла води та зникла. Випірнала вона вже з іншого, північного, боку ріки. Вочевидь, тут і був брід. На середині вода сягала королю майже пахв, а швидкий потік погрожував от-от збити його з ніг. І так би воно, мабуть, і вийшло, якби не Діамант, який весь час тримався поруч, а Тіріан тримав його за карк (треба визнати, чотири ноги таки краще за дві, коли йдеться про збереження рівноваги, особливо якщо треба перетнути швидкий потік). Вода, що текла з гір, була крижана, та король, у якого від обурення кров аж кипіла у жилах, цього навіть не помічав. Заледве викараскавшись на протилежний берег, він одразу ж витер меча об єдиний клаптик плаща, що залишався сухим, – той, що прикривав рамена.

Тепер ріка була праворуч, а Ліхтарна пустка – просто попереду. Та не пройшли вони й чверті путі, як побачили на річці щось дивне.

– А це що таке?! – спитав король.

– Поглянь! – мовив єдиноріг.

Це вихопилося в обох одночасно.

– Та це ж пліт! – придивившись, ошелешено ще за мить тільки й мовив король.

Так воно й було. Пліт, зв’язаний із півдюжини струнких стовбурів щойно повалених дерев, з яких тільки-но обрубали віття, хутко сплавлявся річкою долу. Попереду з довгою жердиною, аби керувати плотом, стояв чудний, як на стороннє око, плотар – водяний щур.

– Агов, щуре! Ти що ж таке робиш?! – загорлав король, перекрикуючи шум бурхливої води.

– Та ось – колоди сплавляю річкою на продаж, – теж перекрикуючи плескіт води об каміння, заволав щур, прикладаючи долоні до