Читати книгу - "Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року: ідеологія та практика правозастосування"

Ст. 536 КПК України 2012 р. «Відстрочка виконання вироку» теж є яскравим свідченням «незалежності» (чи, швидше, відірваності) матеріального та процесуального кримінальних законів. У ній йдеться про те, що виконання вироку про засудження особи до виправних робіт, арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні для військовослужбовців, позбавлення волі може бути відстрочено: 1) при тяжкій хворобі засудженого, яка перешкоджає відбуванню покарання — до його видужання; 2) при вагітності засудженої або наявності в неї малолітніх дітей — на час вагітності або до досягнення дитиною трьох років (якщо особу засуджено за вчинення злочину, що не є особливо тяжким); 3) коли негайне відбування покарання може потягти за собою винятково тяжкі наслідки для засудженого або його сім'ї через особливі обставини (пожежа, стихійне лихо, тяжка хвороба або смерть єдиного працездатного члена сім'ї тощо) — на строк, встановлений судом, але не більше 1 року з дня набрання вироком законної сили. Отже, в КПК 2012 р. міститься ще одне положення, матеріально-правова природа якого очевидна.

Слід зазначити, що іноді норми КПК не тільки визначають порядок застосування норм кримінального права, але й розширюють зміст гіпотез цих норм. Так, у КПК України встановлено заборону на звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дієвим каяттям, примиренням обвинуваченого з потерпілим, із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи, організації, із закінченням строків давності — за умови, що обвинувачений проти цього заперечує та вимагає продовження провадження в кримінальній справі в загальному порядку. При цьому у відповідних статтях КК нічого не сказано про таку умову звільнення від кримінальної відповідальності, як відсутність в обвинуваченого заперечень проти цього. Передбачена нормами процесуального права відсутність в обвинуваченого заперечень, є, по суті, додатковою фактичною підставою прийняття рішення про звільнення від кримінальної відповідальності (не маючи при цьому ніякого відношення до самої процедури його винесення). Опис же фактичних підстав звільнення від кримінальної відповідальності можливий тільки в нормах кримінального права. Очевидно, що в наведеному вище випадку кримінальний процесуальний закон регулює не порядок звільнення від кримінальної відповідальності, а доповнює опис юридичних фактів, що лежать в основі такого звільнення (та які містяться у кримінально-правових нормах), ще однією обов'язковою за своїм характером підставою — відсутністю заперечень з боку особи, щодо якої здійснюється кримінальне переслідування. Звісно, якщо однією з підстав звільнення від кримінальної відповідальності є волевиявлення особи, що переслідується в кримінальному порядку, то таку обставину слід було б викласти в гіпотезах відповідних норм КК, а не КПК. Така ситуація на практиці іноді призводить до того, що розглядувана конкуренція вирішується на користь норм кримінального права: за наявності передбачених ними підстав кримінальне переслідування припиняється без встановлення наявності чи відсутності заперечень проти цього обвинуваченого. Погодитися з таким підходом тяжко, адже звільнення від кримінальної відповідальності — це комплексний, міжгалузевий інститут. А тому однозначно встановити норму матеріального чи процесуального кримінального права, яка повинна бути застосована у даному випадку, не так то й просто. Це ж є ще одним із аргументів на користь твердження про необхідність взаємоузгодженості норм зазначених галузей права.

Суперечливість правового регулювання проявляється й у неоднаковому підході законодавця до вирішення питання про те, до кого можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. Так, відповідно до положення ч. 1 ст. 503 КПК 2012 р. кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру, передбачених законом України про кримінальну відповідальність, проводиться у випадку достатніх підстав вважати, що: 1) особа вчинила суспільно-небезпечне діяння, передбачене законом України про кримінальну відповідальність, у стані неосудності; 2) особа вчинила кримінальне правопорушення в стані осудності, але захворіла на психічну хворобу до постановлення вироку. Водночас згідно зі ст. 93 КК такі заходи можуть бути застосовані судом до осіб: 1) які вчинили в стані неосудності суспільно небезпечні діяння; 2) які вчинили в стані обмеженої осудності злочин; 3) які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання. Отож, у ч. 1 ст. 503 КПК 2012 р. поза увагою залишено той факт, що примусові заходи медичного характеру застосовуються також до осіб: 1) які вчинили злочин у стані обмеженої осудності; 2) які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання.

Результатом нормотворчості в галузі кримінального права стало встановлення правових підстав для застосування заходів кримінальної відповідальності до юридичної особи (Розділ ХУ!-1 КК України) за вчинення її уповноваженою особою різних злочинів (корупційних зокрема). При цьому основним недоліком нормативної регламентації процедури застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру є те, що в КПК не передбачено, в якому процесуальному документі має бути зазначена інформація (а такі відомості, поза всяким сумнівом, повинні бути доведені до уповноваженого представника юридичної особи) про підстави застосування до юридичної особи (від імені чи в інтересах якої уповноважена особа вчиняє злочин) заходів кримінально-правового характеру. Відсутність відповідної вказівки видається прогалиною в правовому регулюванні.

Однією з переваг «розведеного» в часі прийняття КК та КПК є те, що можна було б взяти на озброєння вже виявлені суперечності між «старим» матеріальним й процесуальним кримінальним законом, прислухатися до порад вчених та практиків щодо подолання такої взаємної «неув'язки» і, відповідно, уникнути подібних недоліків у майбутньому. На жаль, вітчизняний законодавець такою можливістю не скористався. Навпаки, нерідко він демонструє консерватизм, наступність у запозиченні положень, від яких варто було б відмовитися і, навпаки, не враховує слушні рекомендації дослідників. Чи не найбільш яскраво така його «відданість» традиціям правової системи проявляється в регламентації застосування примусових заходів виховного характеру:

1) суперечливим у матеріальному та процесуальному кримінальних законах є підхід законодавця щодо можливої кількості застосовуваних до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру: так, у ч. 3 ст. 105 КК України сказано, що їх може бути застосовано кілька. Натомість у ч. 1 ст. 447, п. 3 ч. 1 ст. 448 КПК України 1960 р. однозначно йшлося про те, що до дитини може бути застосовано лише один із зазначених заходів, аналогічно це питання вирішено в п.