Читати книгу - "Шантарам"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Модено,— мовив я тихо,— це Лін. Не бійся, я... я просто хочу поговорити з тобою. Я покладу сумку і запалю дві цигарки, для тебе і для себе, гаразд?
Я поволі поклав сумку на землю, готовий до того, що він спробує проскочити мимо мене, і дістав дві цигарки «біді» з пачки в кишені сорочки. Затиснувши їх між третім і четвертим пальцями товстими кінцями всередину, як робили всі бідняки, я дістав сірники і підпалив одну. Поки горів сірник, я зумів роздивитися Модену. Він забився в найтемніший кут. Коли сірник погас, я простягнув руку із запаленою цигаркою. Минула секунда, дві, три, аж я відчув, як його пальці з дивовижною обережністю узяли цигарку.
Ми палили «біді» мовчки, і я нарешті зміг розгледіти його обличчя. Це було щось гротескне. Мауриціо так його покремсав, що на нього страшно було дивитися. Я помітив глузливу посмішку в очах Модени, коли він побачив, як я жахнувся. Скільки разів, подумав я, бачив він цей жах в очах людей, що уявляли себе на його місці, уявляли його страждання в своїй душі? Скільки разів він бачив, що люди здригаються, як оце я допіру, мимоволі сахаючись його шрамів, наче гнійних болячок? Скільки разів питали вони себе: «Що ж він зробив, що його так оце покарали?»
Мауриціо розпанахав йому шкіру попід очима, і від нижніх повік тягнулися донизу довгі клинцюваті близни, неначе сліди від сліз. Загоєні рани на нижніх повіках зяяли червоними дірами скорботи і відкривали все очне яблуко. Крильця носа і носова перегородка були розсічені до самої кістки. Шкіра на носі наросла нерівними складками, а в центрі розріз був дуже глибокий, і там чорніла діра, що від кожного подиху роззявлялася, наче свиняча рийка. Безліч шрамів виднілися також навколо очей, на щоках і на лобі, загалом вони утворювали малюнок, що скидався на розчепірену людську п’ясть. Можна було подумати, що Мауриціо хотів здерти всю шкіру з цього лиця. Під одягом також, мабуть, було на що подивитися: Модена ледве обертав лівою рукою і ногою, немов ліктьовий, плечовий і колінний суглоби навіки заклякли від незагоєних ран.
Він був понівечений з такою обачною жорстокістю, що я просто-таки завмер, не знаходячи слів. Із подивом я побачив, що рот не був пошкоджений, але потім пригадав, що Мауриціо заткнув йому рот кляпом, лише час від часу виймаючи його, коли вимагав відповіді на свої питання. І ті гарні соковиті вуста, що затягувалися цигаркою, здавалися мені найстрашнішою раною на його тілі.
Ми понуро докурили цигарки до кінця. Очі мої звикли до темряви, і я звернув увагу на те, яким маленьким він став, як зігнуло і скоцюрбило його каліцтво. Я нависав над ним, як вежа. Піднявши сумку, я зробив крок назад, до світла, і кивком запросив його за собою.
— Ґарам чай піо? — запитав я.— Вип’ємо гарячого чаю?
— Тгик гайн,— відповів він.— Гаразд.
Минувши провулок, ми знайшли чайну, куди заходили пообідати робітники з сусіднього млина і пекарні. Декілька чоловіків, що сиділи на ослоні, посунулися, звільняючи нам місце. Вони були з ніг до голови вкриті борошном і виглядали чи то примарами на відпочинку, чи то гіпсовими статуями, котрі з доброго дива пооживали. Очі їхні сльозилися від борошна і були червоні, мов жар у печі, де вони випікали хліб. Губи, що сьорбали чай з блюдець, нагадували чорних п’явок, що ворушаться на тлі мертвотної білини. Вони втупилися на нас зі звичною для індійців відвертою цікавістю, але варто було Модені підняти зяючі рани своїх очей, як вони одверталися.
— Дарма я тікав од тебе,— тихо мовив він, роздивляючись свої руки, складені на колінах.
Я чекав, що він скаже щось іще, але він щільно стулив губи в напів-гримасі й голосно сопів розчепіреною носовою діркою.
— У тебе... все гаразд? — запитав я, коли нам подали чай.
— Джарур,— відповів він, усміхнувшись.— Звісно. А у тебе?
Я вирішив, що він іронізує, і сердито подивився на нього.
— Я не хотів тебе образити,— всміхнувся він. Усмішка його виглядала дуже дивною — на вустах вона була ідеальною, та губилася у млявих щоках і, відтягуючи шкіру вниз, оголяла червоні діри нижніх повік.— Я питаю серйозно, тому що можу тобі допомогти, якщо треба. У мене є гроші. Я ношу з собою десять тисяч рупій.
— Що-що?
— Я ношу з собою...
— Авжеж, я зрозумів тебе.— Хоча він говорив тихо, я подивився на мірошників, остерігаючись, щоб вони не почули його.— А чому ти стежив за мною на ринку?
— Я часто стежу за тобою, майже щодня. Я стежу й за Карлою, Лайзою і Вікрамом.
— Навіщо?
— Щоб через вас знайти її.
— Кого?
— Уллу. Коли вона повернеться. Адже вона не знає, де мене шукати. Я більше не ходжу в «Леопольд» та інші місця, де ми разом бували. Вона питатиме про мене у когось із вас. І тоді я її побачу, і ми будемо разом.
Він говорив про це з таким спокоєм і такою упевненістю, що усе це лише підкреслювало абсурдність його слів. Як можна було повірити, що Улла, яка покинула його вмирати, повернеться до нього з Німеччини? І навіть якщо вона повернеться, що, крім жаху, відчуватиме вона, побачивши його знівечене обличчя, що перетворилося на маску скорботи?
— Улла... виїхала до Німеччини, Модено.
— Я знаю,— посміхнувся він.— Я радий за неї.
— Вона не повернеться.
— О ні,— відповів він спокійно.— Вона повернеться. Вона любить мене і приїде до мене.
— Чому...— почав був я, але зупинився.— Чим ти займаєшся?
— У мене є робота. Гарна робота, добре платять. Ми працюємо на пару з моїм другом Рамешем. Я познайомився з ним, коли... потому як це сталося зі мною. Він доглядав мене.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шантарам», після закриття браузера.