Читати книгу - "Девід Копперфілд"

— Добрі справи ніколи не обтяжують вас, — сказав я.

Рум'янець знову з'явився на її обличчі і зник, і ще раз, коли вона схилила голову, я помітив ту саму сумну усмішку.

— Ви побачитеся з татом, — весело сказала Агнес, — і перебудете день із нами? Може, ви й переночуєте у вашій кімнаті? Ми зав­жди звемо її вашою.

Цього я не міг зробити, бо обіцяв бабусі повернутися вночі, але я радо погодився лишитись на цілий день.

— Мені доведеться відлучитися на деякий час, — промовила Агнес, — але тут ви знайдете старі книжки, Тротвуде, і старі ноти.

— Навіть старі квіти тут! — сказав я, озираючись. — Або принаймні такі, як і колись.

— Мені було приємно, — відповідала Агнес, усміхаючись, — поки ви були за кордоном, тримати всі речі в старому ладу, як під час нашого дитинства. Бо здається мені, що тоді ми були дуже щасливі.

— Небо знає, які ми були щасливі! — сказав я.

— І для мене була приємним співрозмовником кожна дрібниця, що нагадувала мені про мого названого брата, — продовжувала Агнес, ласкаво поглядаючи на мене. — Навіть це, — вона показала маленьку в'язку ключів, що все ще висіла біля її корсажа, — здається, дзеленчить на старий мотив.

Вона знову всміхнулась і вийшла в ті самі двері, через які ввійшла.

Я повинен був тепер побожно оберігати цю сестринську прихильність. То було все, що я сам залишив собі, і то був скарб. Якщо б я дозволив собі хоч раз схитнути підвалини дружньої довіри, яка виникла від тривалої звички, я втратив би цей скарб неминуче і незворотно. Думка ця тепер глибоко вкоренилась у моєму серці. Що більше я любив Агнес, то більше намагався не забувати про це.

Я пройшовся вулицею та ще раз побачив свого давнього суперника м'ясника, який був тепер констеблем, і в крамниці якого висіла дубинка — символ його влади. Я подивився на поле бою, де відбулась сутичка між нами, згадав про міс Шеферд і про старшу міс Ларкінс, про всі кохання, прихильності і ворожнечі тих часів. Ніщо не пережило цього часу, крім Агнес; а вона, моя незмінна зоря, сяяла дедалі яскравіше.

Коли я повернувся, містер Вікфілд щойно прийшов зі свого саду, що був за кілька миль від міста. Туди ходив він тепер працювати майже щодня. Містер Вікфілд був саме таким, яким змалювала його моя бабуся. Обідати ми сіли з півдюжиною маленьких дівчат. Господар дому здавався мені тінню свого прекрасного портрета, що висів тут на стіні.

Спокій і мир запанували знову в старовинному будинку. Коли обід закінчився, ми пішли у вітальню нагору, бо містер Вікфілд не пив більше вина зовсім, а мені теж не хотілось. Агнес та її маленькі вихованки співали, грали і займалися рукоділлям. Після чаю діти залишили нас; ми сиділи втрьох і розмовляли про старі часи.

— Моя роль у цих минулих днях, — сказав містер Вікфілд, похитуючи своєю сивою головою, — була такого роду, що я повинен шкодувати про неї... глибоко шкодувати і глибоко каятись, Тротвуде, ви це добре знаєте. Але я не хотів би закреслити це минуле, якби це й було в моїй владі.

Я охоче міг повірити цим словам, глянувши на обличчя, що було біля старого.

— Разом з цим я мусив би закреслити, — казав він далі, — таке терпіння й самовідданість, таку вірність, таку дитячу любов, що їх я не можу забути... ні! Скоріше я забуду самого себе.

— Я розумію вас, сер, — тихо мовив я. — Я поважаю ваші почуття, як і завжди поважав їх.

— Але ніхто не знає, навіть і ви не знаєте, — відповів він, — як багато вона зробила, як багато вона терпіла, як твердо вона боролася. Мила Агнес!

Агнес благально поклала руку йому на плече, щоб спинити його, і обличчя її дуже-дуже зблідло.

— Гаразд, гаразд! — сказав він із зітханням, оминаючи, як я потім зрозумів, ще деякі випробування, що вона пережила або ще має пережити, пов'язані з бабусиними натяками. — Гаразд. Я ніколи не говорив вам, Тротвуде, про її матір. Може, говорив вам хтось інший?

— Ніхто й ніколи, сер.

— Історія недовга... хоч страждання були довгі. Вона вийшла за мене проти волі свого батька, і він зрікся її. Вона просила його помилувати її, перш ніж моя Агнес з'явилася на світ. Він був дуже суворий чоловік, а мати її вже давно лежала в могилі. Він відштовхнув її, він розбив її серце.

Агнес схилилася йому на плече і обійняла рукою його шию.

— Серце її було ніжне, сповнене любові, — вів він далі, — і воно розбилось. Я знав її ніжну натуру дуже добре. Ніхто не знав її так, як я. Вона глибоко любила мене, але ніколи не була щаслива. Вона зав­жди таємно страждала від цього горя. Остання відмова невблаганного батька (вона зверталася до нього багато разів) остаточно зруйнувала її слабке здоров'я. Вона зів'яла і вмерла. Вона залишила мені Агнес, якій було тоді два тижні, і сиве волосся, з яким ви пригадуєте мене від першого побачення.

Він поцілував Агнес у щоку.

— Моя любов до милої дитини була, звичайно, немічна, бо моя душа страждала тоді. Більше нічого не скажу про це. Я не про себе говорю, Тротвуде, а про її матір і про неї саму. Якщо я довіряю вам цей вузол мого життя, ви зможете його розплутати, я знаю, і зрозумієте, чому я став такий, яким ви знали мене в ті давноминулі дні. Про якості Агнес нема потреби говорити; в її характері я завжди читав історію її бідолашної матері. Розповідь ця стала в пригоді тепер, коли ми всі троє знову зібралися вкупі після таких великих змін. Я все сказав.

Тепер на мене ще більше враження справляли схилена голова старого і янгольське обличчя його дочки. Якби треба було мені означити особливими рисами цей вечір, то я мусив би намалювати цю картину.

За кілька хвилин Агнес тихо підійшла до фортепіано і зіграла нам кілька старих арій, що їх ми часто слухали в цьому місці.

— Чи не збираєтеся ви знову податися за кордон? — спитала Агнес, коли я став біля неї.

— А як би хотіла моя сестра?

— Сподіваюся, що ви не поїдете.

— Тоді в мене й не може бути такого наміру, Агнес.

— Гадаю, вам не слід цього робити, Тротвуде, якщо ви запитуєте мене, — лагідно сказала вона. — Ваша репутація і успіх зростають і збільшують вам можливість чинити добро; і якби я могла чекати на мого брата, — підвела вона на мене свій погляд, — то, мабуть, час чекати не може.

— Таким, який я тепер, зробили мене ви, Агнес. Вам це краще знати.

— Я зробила вас, Тротвуде?

— Так. Агнес, дівчинко моя, — сказав я, схиляючись над її головою. — Сьогодні, коли ми зустрілись, я намагався розповісти вам про те, що постійно жило в моїх думках, відколи Дора померла. Пригадуєте, як ви тоді ввійшли до нашої кімнати... показуючи рукою на небо, Агнес?

— О, Тротвуде! — відповіла вона зі сльозами на очах. — Вона була така ніжна,