Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

апельсини ціною у півтора динара, як люди відступають, бо апельсини котяться їм під ноги. Якийсь маленький хлопчина першим хапає розсипане моє багатство. Бачу, як притискає брудними пальцями до серця, ніжно так, як кошенятко, і ховає під розірвану сорочку… Півтора динара за кілограм, брав по динару двісті мілімамів…

Я лежу на землі, і поліцейські стоять наді мною. Двоє чоловіків і одна жінка. І я чомусь не знаю, чи натовп мовчить, чи гуде, чи вже розійшовся.

Я програв. Програв! Розсипані в пилюці мої апельсини. Лежить перекинутий мій візок. Єдине джерело нашого існування, єдина моя надія. Я програв, привселюдно і повністю. Бо хто я такий? Хто ти такий — Мухаммед Буазізі?

Ніхто. Сам. Сам проти цілої системи. З’їсть, перемеле. Ти злидар, невдаха, один із двадцяти відсотків нужденних у країні, успішній країні, що пишається своїм великим середнім класом — так нам кажуть газети!

І, ніби підтверджуючи мої думки, один із поліцейських — не той, що радив не сперечатися, а інший, товстуватий, зі злим обличчям — підходить впритул, дивиться, як на огидну комаху, а потім бере та й плює мені в обличчя!

Я заплющую очі. Мухаммед Буазізі, безробітний, торговець фруктами, в якого немає вибору. Мухаммед Буазізі, якого немає. Ніхто.

* * *

Я розплющую очі. Костя Нечай. Часто кліпаю. Господи, треба ж отак… Дісталось хлопчині. Хоча він і сприймає якось… аж занадто. Ну, чого не бувало у дитбудинку? Як били, як принижували. Лізка врешті-решт…

Тільки-но я згадав про Лізку, тут-таки захотілось пройтись, може, зробити кави — ще б пак, я вже марю на робочому місці. Не приведи Господь, хтось із колег побачить.

Я вийшов у коридор.

На фірмі було затишшя. І грудень, і січень не найкращі місяці для продажів реклами. Вся новорічна реклама уже запущена, про все інше наші замовники подумають «після свят». Грудень тягнувся нудно, і співробітники на коридорі… бавились. Так-так.

Дизайнер Сєня і системний адміністратор Толік запускали в холі вертоліт. Маленький такий вертоліт, не справжній, як у Віктора Федоровича, а іграшковий, на радіоуправлінні. Коли я вийшов у хол, апарат саме піднімався у повітря.

Дівчатка навколо сміялись. Симпатична Свєтка так взагалі гиготала так… хоча, як завжди — Свєтка завжди гиготала голосно, мабуть, тому я її й помічав і пам’ятав навіть, що вона симпатична. Жінки ж насправді дуже хитрі — не просто так регочуть. Агунічка теж була тут. Виглядала з-за Свєтчиного плеча, усміхалась задумливо.

— А-а-а! — кричав сисадмін Толік в той час, як керував вертольотом дизайнер Сєня. — А-а-а!

Вертоліт бився об стіни, Толік кричав ще голосніше, дівчата сміялись ще природніше. Одне слово, було весело. Їм. Я чомусь не розвеселився — згадав дитинство, моделі літачків… Одна моделька вертольота в мене також була. Тітка викинула, щоправда, всі мої моделі, поки я був у дитбудинку. І коробочку сіру викинула, яку лишала мені бабуся, ту саму, важливу коробочку з ку́льками.

Усі реготали, а я стояв оце і думав — соціопат якийсь. Раптом підняв очі, а Агуніка вп’ялася в мене, дивиться, очей не відводить, і теж така сумна.

Я тоді подумав, чого це раптом? От чому їй не смішно. І ніколи ж не знаєш, а раптом… Ну, може ж таке бути? Що Агуніка така сама, як я. Ненормальна. Можливо, поки я боровся за справедливість всередині Мухаммеда Буазізі, Агуніка ахала і переживала всередині цнотливої туніської дівчини Лазізи? Ну, от скажіть, може ж таке бути? Бо всі ж і про мене думають, що я ото сидів у своєму кубрику, малював план продажів на наступний квартал чи там листувався з клієнтом, чи бавився в якусь «стратегію»… Для всіх же я теж виглядаю нормальним! До тої ж міри, що й Агуніка. Трохи не такий веселий, трохи задумливий. Дрібниці, інтроверт, бука — не найкращі, відверто кажучи, риси для менеджера з продажів, але ж і зарплата тут, без образ, не найкраща, а за соціальний пакет вважають всього-на-всього оплату проїзду на місце зустрічі — у громадському транспорті…

Вертольотик розігнався, рвонув догори і боляче вдарився об стелю. Боляче?!

Тепер уже мені хотілось сміятись. Боляче? Іграшковим вертольотам боляче не буває, навіть справжнім і то не буває. Чи я вже все на світі сприймаю як біль і весь світ як єдиний великий біль? Чи всередині кожної душі я міг би опинитись, бо там лиш біль? Чи всі ці надії і страхи, якби сплелись у єдине ціле, не сформували б дещо сильніше атомної бомби, чи не розірвали б всесвіту?

А з іншого боку: не помиляюся я, не вигадую всі ці емоції торговця-араба? Як оце щойно приписав емоцію пластиковій іграшці. Та, може, для Мухаммеда ця історія — лише пригода? Можливо, це лише я, «сидячи» всередині нього, сприймаю все отак, близько до серця. І чи воно того варте?

Я втрачаю дружину, я ризикую втратити роботу — адже якщо отак вирубуватись посеред робочого дня, щоб думати про соціальні проблеми на тому кінці Середземного моря, то саме так і станеться — наймуть іншого менеджера з продажів, бадьорішого. Байдуже, що соціальний пакет у нас в компанії не бозна-який.

А минулої п’ятниці он замість іграшкового вертольота була інша розвага: нагрянула податкова міліція — хлопці, може, й симпатичні, але ж цього не видно за масками. Вклали обличчям в підлогу шефа — єдине, що потішило. Погрожували вилучити документацію і жорсткі диски, та скоро шефу дозволили піднятись з підлоги і дійти до сейфа з готівкою — після цього наш шеф і їхній зачинились удвох у кабінеті, і агресія пішла на спад. Дівчат взагалі не чіпали, та ті і без того перелякались, і потім Толік всіх лікував своїм коньяком і байками про те, як він із другом у середині 90-х мав невеличкий бізнес (збирав комп’ютери) і як вночі пояснював правила «косинки» — улюбленої гри наших бухгалтерок — не дуже тямущому, але допитливому братку, який кришував ту їхню не вельми прибуткову справу майже на меценатських засадах — за безкоштовний комп’ютер і отаку-от цілодобову службу підтримки чисто конкретних користувачів. Тобто закінчилось все добре. Ну, але іграшковий вертольотик мені більше подобається як вид спонтанного тімбілдингу.

І, що не кажіть, цю роботу втрачати не можна — і мова не лише про гроші. Потрібна рутина — щоб тримати думки в стійлі, і оцей колектив веселих, нормальних людей — щоб правильно розуміти коло своїх проблем. Сприйняття повинно обмежуватись питаннями людськими, близькими і зрозумілими — новий фільм, нова книжка відомого автора, яка доставка суші найкраща і чи крастимуть далі наші слуги народу, чи все вже накрали і тому робитимуть щось для країни — сміх крізь рев кавового апарату і стукіт офісних каблучків. І все це так приємно і слушно, що, коли під’їжджаю до роботи, особливо в дощ, коли думається про кепське і рятує лише радіобазікання, я вже уявляю, як питиму каву на маленькій офісній кухні без вікон, такій крихітній, що в ній поміщається лише кавовий апарат, кулер і наша весела компанія. І я слухатиму, і киватиму, і сміятимусь зі всіма — щоб самому ненароком не стати об’єктом співчуття. Я ж не є об’єктом, правда? Ні, мабуть, не є — я ж зі всіх сил намагаюсь бути щасливим. І Агуніка усміхатиметься мені особливо, і мені здаватиметься, що якась частинка мрії, найнормальніша, є у мене — дивна річ — з коханкою двічі на тиждень. А вдома чекає Алла, і щось готує, і все знає, все-все, і сумує лише кілька разів на рік — коли я уві сні вимовляю чуже жіноче ім’я.

А робочих місць для таких, як я, зараз не надлишок. Вакансії торговця фруктами