Читати книгу - "Японський коханець"

— Не турбуйся, платить моя контора, — заспокоїв її Сет.

— Це коштуватиме більше, ніж інвалідний візок!

— А навіщо тобі інвалідний візок?

— Так, до слова, Сете. У Лак-хаузі є пара старших жінок, які не можуть їх купити.

— Це дуже прикро, Ірино. Рекомендую тобі устриці з трюфелями. І, звісно, з добрим білим вином.

— Я питиму кока-колу.

— До устриць підходить шаблí. Тут не подають кока-колу.

— Тоді мінералку з цитриною.

— Ти пройшла курс лікування від алкоголізму, Ірино? Кажи, не соромся, це така ж хвороба, як і діабет.

— Я не алкоголічка, але від вина у мене болить голова, — відказала Ірина, не бажаючи ділитися найгіршими спогадами.

Перед першою стравою їм подали по ложці чорної, як блювота дракона, піняви — подарунок від шефа — яку Ірина з недовірою відправила до рота, а Сет тим часом розповідав, що Біль бездітний холостяк, працює ортодонтом у стоматологічній клініці в Санта-Барбарі. В його житті не було нічого прикметного, крім того, що він видатний спортсмен і кілька разів брав участь у тріатлоні «Залізна людина» — відчайдушних і, мабуть, не надто втішливих змаганнях, що включають плавання, велопробіг та марафон. Сет назвав його ім’я батькові: на думку Ларрі, містер Біль міг бути приятелем Альми та Натаніеля, але він не був певен; невиразно пригадував, начеб бачив цього чоловіка в Сі-Кліффі, коли хворів Натаніель. «Чимало відданих друзів приходили тоді до батька, і Ленні Біль міг бути серед них», — завважив Ларрі. Це було все, що вдалося з’ясувати, однак Сет розвідав дещо і про Ітімея.

— Родина Фукуда під час Другої світової війни три з половиною роки перебувала в концтаборі.

— Де?

— В Топазі, це пустельна місцина у штаті Юта.

Ірина чула лише про німецькі концтабори в Європі, але Сет увів її в курс справи й показав фотографію з Національного японського музею Америки. Підпис під знімком сповіщав, що це родина Фукуда. Сет сказав, що його помічниця шукає імена та вік кожного з цих людей у списках переселенців Топазу.

В’язні

У перший рік перебування в Топазі Ітімей часто надсилав Альмі малюнки, але потім вони стали надходити рідше, бо цензори не справлялися з роботою й були змушені обмежити листування переселенців. Ці ескізи, які Альма дбайливо зберігала, були найкращими свідченнями про життя родини Фукуда: тісний барак; діти роблять уроки, стоячи навколішках перед лавами, що правлять за столи; черги до вбиралень; чоловіки грають у карти; жінки перуть білизну у великих ночвах. Фотоапарати конфіскували, а ті в’язні, яким вдалося їх сховати, не мали можливості проявити негативи. Дозволялися лише офіційні, оптимістичні фотографії, що відтворювали гуманне ставлення та спокійну й радісну атмосферу Топазу: дітлахи грають у бейсбол; підлітки танцюють модні танці; всі вранці співають національний гімн під час підняття прапора; і ніякого колючого дроту, сторожових веж чи озброєних солдатів. А проте нагодився один з охоронців, який сфотографував родину Фукуда. Звали його Бойдом Андерсоном, і він закохався в Мегумі, яку побачив уперше в шпиталі, де дівчина працювала волонтеркою і куди він потрапив, коли поранив руку, відкриваючи бляшанку м’ясних консервів.

Андерсон — двадцятитрирічний молодик, довготелесий та білявий, як його предки-шведи, щирий і привітний — був одним із небагатьох білих, яким переселенці довіряли. В Лос-Анджелесі на нього чекала нетерпляча наречена, та щойно Бойд узрів Мегумі в білому халаті, його серце стрепенулося. Дівчина продезінфікувала рану, лікар зашив її, а Мегумі з професійною вправністю забинтувала, не дивлячись на солдата, який тим часом глядів на неї з таким захватом, що не відчував болю. Відтоді він обачно уникав її, не бажаючи зловживати своїм становищем, адже був представником влади, але передусім тому, що кровозмішення було заборонене білим і викликало відразу в японців. Місяцелика ніжна Мегумі могла дозволити собі вибирати з-поміж найбажаніших у Топазі женихів, але й дівчина відчула заборонений потяг до охоронця й мусила боротися з тим самим расистським забобоном, благаючи Небо, щоб скінчилася війна, її родина повернулася до Сан-Франциско, а сама вона могла вирвати з душі гріховну пристрасть. Тим часом Бойд молився, щоб війна не скінчилася ніколи.

4 липня в Топазі відзначали День незалежності, як за шість місяців перед тим Новий рік. Того разу свято не вдалося, бо табір щойно почав функціонувати, і люди ще не звикли до свого становища в’язнів, але тисяча дев’ятсот сорок третього року переселенці заповзялися продемонструвати свій патріотизм, а персонал табору добру волю, і їм не могли завадити ні піщані вихори, ні спека, якої не витримували навіть ящірки. Всі змішалися в одну доброзичливу юрбу серед пателень зі смажениною, прапорів, тортів і навіть пива для чоловіків — ті цього разу не мусили пити бридке пійло, яке потайки робили з виброджених консервованих персиків. Бойдові Андерсону разом із деякими іншими солдатами доручили фотографувати свято, щоб стулити пельку нікчемним журналістам, які верещали про негуманне ставлення до громадян японського походження. Охоронець скористався нагодою й попросив у родини Фукуда дозволу їх сфотографувати. Потім він віддав один знімок Такао, інший — потайки — Мегумі, а свій збільшив і вирізав із загальної фотографії зображення дівчини. Це фото завжди було з ним, у портмоне, захищене целулоїдом, і з ним же Бойда Андерсона поховали через п’ятдесят два роки. На знімку родина Фукуда стояла на тлі чорної приземкуватої будівлі: Такао похмурий, з опущеними плечима, поруч маленька рішуча Хейдецо, в профіль невдоволений Джеймс, вісімнадцятирічна красуня Мегумі та одинадцятирічний Ітімей — худий, густе сторчкувате волосся на голові, подряпані коліна.

На цьому єдиному родинному знімку в Топазі не було Чарльза. Того року старший син Такао й Хейдецо записався до війська, бо вважав це своїм обов’язком, а не щоб вирватися з табору, як деякі юнаки, котрі записувалися волонтерами, аби уникнути призову. Він потрапив до 442 піхотного полку, повністю сформованого з нісеїв. Ітімей намалював і надіслав Альмі портрет виструнченого перед прапором брата, дописавши пару рядків, які не викреслила цензура. Хлопчик пояснив, що не зміг умістити на одному аркуші ще сімнадцятьох юнаків у мундирах, які також мали піти на війну. Ітімей так вправно малював, що кількома штрихами зумів передати вираз невимовної гордості на обличчі Чарльза — гордості, що ґрунтувалася на далекому минулому, на давніх поколіннях самураїв його роду, певних, що йдуть на битву, щоб не повернутися, готових нізащо не здаватися і з честю загинути; це наснажувало їх, надавало надлюдської мужності. Роздивляючись, як зазвичай, малюнок Ітімея, Ісак Беласко звернув Альмину увагу на іронію долі: ці