Читати книгу - "Як ведеться, так і живеться, Панас Мирний"

— Господи! що ж мені робити на світі? — скрикнула Параска, упавши опукою на піл, і заголосила…

Вона не пам'ятала, що робила, не розбирала, що з нею творилося. То вона схоплювалася і вила на всю хату, то, прилігши, затихала, щоб через годину ще дужче завити. Їй було так трудно, так тяжко! У неї під серцем кидалось нове життя, а їй здавалося, то її лихо підкидається, не дає покою, метає її на шмаття. Зінька стоїть коло неї та все уговорює та угамовує. Килина болісно з‑за Зіньки позирає на хазяйку. «Що з нею сталося? Була милісінька–здоровісінька, а тут, як пошепталися удвох з Зінькою, — зразу таке її і схопило. Чи ця Зінька не знахурка, бува? Чи не піддала вона чого хазяйці?..» Такі думки клопотали наймиччину голову, і вона вже мала було бігти по людей, та Зінька зупинила.

— Не виходь нікуди, — сказала та. — Переплаче — перейде.

До півночі воловодилася Параска, а там — і мука свій кінець має, і на неї сон є — Параска затихла–заснула. Спершу все кидалась, жахалася, а далі — наче мертвим сном узялася… Лежить бліда, жовта; тільки її зітхання важке роздається раз поз раз по хаті.

На другий день вона не вставала; на третій, хоч і підвелася, походила, та знову лягла. Все жалілася на ноги — вони у неї перестали служити. Зінька від неї не одходить, то услуговує, то розговорює. Та, видко, не любо Парасці слухати, що плеще Зінька, вона часто одверталася від неї, закутувала голову платком і притворялася, буцім спить.

Раз вона сказала Килині, як Зінька вийшла на часину з хати:

— Навіщо ти пускаєш її до мене? Коли немає її тут — мені мов і легше; а як гляну — вона сидить, — так мені і підступе під серце; наче докора та дивиться мені у вічі. Не пускай її!

— Як же мені не пускати їх? — спитала Килина.

Параска замовкла і щось з тиждень мовчала. Зінька помітила, що коли вона одійде куди — зараз і розмова підніметься в хаті, коли ж тільки вона на очі покажеться — неначе в домовині ущухне. Другі прийдуть провідати Параски — вона і підведеться, і розбалакається, а з нею — ні слова. Зінька з серцем, з виговором покинула Параску.

— Що, я не така, як другі? Я їй не служила, я їй не годила? Так, як треба було, то й Зінько, і сестро, а як прохворостили — то й пику свою одвертає.

На другий же день трохи не все місто заговорило про Парасчину болість — чого вона і від чого. Щира товаришка услужила своїй подрузі, і всі, далекі і близькі, сусіди розказували та реготалися, як Параска горшки товкла від невдачі.

Параска того нічого не чула; вона нігде не показувалась, навіть не виходила і з хати. Вона справді недугувала; до того прийшов і лист від чоловіка з полку, де він не гладить її за її бенкет з паничем. Яків таки написав до брата. Кругом вороги, кругом тяжкі її обсіли! Горенько їй, та ні з ким того її горя і поділити; досада давить за серце — а страшно її людям показати–відкрити. Видно, така вже її доля лихая! Видно, вона зародилась така безталанна! Як то хотілося погуляти, пожити — та ба! Вона боялася дивитися сама на себе, щоб не розтроюджувати свого серця; вона чула, як під ним її лихо колотилося.

Перед другою пречистою вона зовсім злягла; прийшлося бігти за бабою. На другий день пречистої у неї родилась дочка.

Коли її баба поздоровила з народженою — у неї серце наче хто у жмені здавив. Хоч би вже, коли малося родитись, то був би син, з ним менше клопоту, а то…

— Повіїще! — зціпивши зуби, відказала вона бабі.

- ІII - БРАТ І СЕСТРА

— Що вам там бог дав? — питалася на другий день після обіду Настя, побачивши через тин наймичку Христю, — хлопчик чи дитина?

— Дитина, тітко.

— А як звати?

— Та бог його знає, ще не святили.

— Коли ж думка?

— Не знаю. Хазяйка лежать, нічого не кажуть. Сьогодні уже баба питає: коли і як малу у закон увести?

— Що ж вона?

— Мовчать.

— Як же се, так нехрещене й буде?

— І того не знаю.

Здивована Настя вернулась у хату і розказала про все Яковові.

— Не наше діло, — відказав той.

Настя згоджувалася, що не їх то діло. Тільки їй чудно і дивно, що Параска не каже, чи думає щоб увести у закон дитину. Отже і в неї як родився Грицько, у обід найшовся, а надвечір і охрестили. Так воно завжди у всіх, кого вона не знає, робиться. Не дай бог умре — то так неуведене в закон. Пани не зараз хрестять — та там завжди не як у людей. То оце і невістка держиться панських звичаїв, — думає Настя, коли–не–коли позираючи у вікно на Парасчине дворище, чи не йдуть бува куми, чи не несуть до попа дитини.

Минув день, на другий Настя знову допитується Христі:

— Не хрестили?

— Ні.

У Насті аж мороз пішов поза спиною. Вона вже не хвалилася чоловікові, думаючи сама собі, що ж се воно буде таке.

На третій день після обіду неждано–негадано убігла Христя у хату.

— Здрастуйте!

— Здорова.

— Веліли кланятися вам хазяйка і прохали у куми.

— Мене? — здивувалася Настя.

— Вас, тітко.

Настя здвигнула плечима, подивилася на Якова, Яків подивився на неї.

— Чого ж ти мовчиш? — не швидко спитав Яків.

— Що ж мені казати?

— Як що? Гріх від хреста одказуватись. Іди.

У Насті очі заграли радістю. Як се воно так вийшло: ворогували–ворогували, — а прийшлося — Параска у куми кличе?

— Хто ж кумом?

— Не знаю. Якийся чоловік