Читати книгу - "Знищення"

Ближче до основи і по краях купи я побачила рештки фотографій і десятки зіпсованих касетних стрічок впереміш із паперовою триною. Тут я побачила й сліди щурів. Я мусила спуститися вниз, у цей перегній, прибитою до краю ляди драбиною і продертися через цей хисткий сміттєвий насип нічим не скріпленої потерті, щоб знайти невідомо що. Сцена побіжно втілювала рядки письма, знайденого на стіні вежі: «…сім’я мерців щоб розділити із червами що зібралися в мороці й оточили світ владою власних життів…»

Я перевернула стіл і перегородила ним вузький вихід на сходи. Я не знала, куди пішла психолог, але я не хотіла, щоб вона чи будь-хто інший потривожили мене. Якщо хтось спробує підважити стіл знизу, я це почую і матиму час вилізти і привітати його з пістолета. В мене також з’явилося відчуття, яке я можу заднім числом приписати сяйву всередині мене: знизу підпирала якась присутність, зачіпаючи край моїх відчуттів. По шкірі зненацька, без жодних причин, пробігало поколювання.

Мені не сподобалося, що психолог сховала всі свої речі внизу з журналами, навіть усю свою зброю. А проте за мить я викинула цю головоломку зі своїх думок, разом із невідступним тремором від беззаперечного розуміння, що більша частина нашої підготовки в Південному Окрузі засновувалася на брехні. Занурюючись все глибше в прохолодний, темний, безпечний простір внизу, я відчувала осередок сяйва в собі більш гостро. На це важко було не зважати, оскільки я не знала, що це означає.

Мій ліхтарик разом із денним світлом з відсунутої ляди освітили стіни кімнати, посмуговані пліснявою, деякі з них утворили побляклі смуги червоного й зеленого. Знизу було більш помітно, що вигрібна яма заповнена хвилями й островами паперів. Порвані й зіжмакані сторінки, розмоклі й покороблені палітурки журналів. Ще трохи, й можна буде говорити, що історія досліджень Нуль-зони перетворюється на саму Нуль-зону.

Спочатку я оглянула краї купи, вибираючи журнали випадково. У більшості були описані на перший погляд звичайні події, як ті, що описала перша експедиція, яка могла бути не першою експедицією. Деякі виглядали надзвичайними тільки через те, що дати виглядали безглуздо. Скільки експедицій насправді перетнули межу? Скільки даних, крім цих, підробляли й приховували, і впродовж якого часу? Чи «дванадцята» експедиція співвідноситься лише з останнім фрагментом довгої серії, а втрата інших необхідна лише для притлумлення сумнівів у потенційних добровольців? Те, що я назвала доекспедиційними звітами — всілякі документи — також були в цьому місці. Це був прихований архів аудіокасет, пожмаканих фотокарток і переповнених паперами тріснутих тек, які я вперше побачила згори — поверх усього цього мотлоху навалом лежали журнали. Простір наповнював важкий, вогкий дух, що містив замаскований гнилий сморід, який в певних місцях відчувався сильніше, ніж в інших. Плутанина і мішанка рукописних, друкованих на машинці та комп’ютері слів скупчилася в моїй голові разом із напіввидимими образами, такими, як відображення самої вигрібної ями. Безлад часом змушував мене ціпеніти, навіть якщо суперечностей не було. Я раптом усвідомила вагу фотографії у кишені.

Я виробила певні початкові правила — наче це могло допомогти. Я знехтувала журналами, які виглядали наче написані скорописом і не намагалася розшифрувати ті, що містили код. Я також почала з перегортання журналів, а потім присилувала себе побіжно їх переглянути. Але вибіркове читання іноді виходило на гірше. Траплялися сторінки, які описували невимовні дії, яким я не могла добрати слів. Записи, які згадували періоди «ремісії» і «відміни» змінювалися «загостреннями» і «жахливими маніфестаціями». Байдуже, скільки існувала Нуль-зона і скільки експедицій прийшли сюди, з цих звітів я могла сказати, що за роки до того, як виникла межа, на цьому узбережжі відбувалися дивні речі. Тут була прото-Нуль-зона.

Деякі замовчування пробуджували мій розум так само, як більш явні задачі. Якийсь журнал, напівзруйнований вологою, був присвячений виключно якостям будяка із квітами лавандового кольору, що ріс на ділянці між лісом і болотом. Сторінка за сторінкою описували спершу один вид будяка, потім інший, разом із найменшими подробицями про комах та інших істот, що заселили це крихітне середовище існування. В жодному випадку дослідник не відхилявся від окремої рослини на метр-два, і жодного разу дослідник не відволікся, щоб бодай окреслити базовий табір або власне життя. Згодом певна тривога обсіла мене, коли я стала відчувати жахливу присутність за цими записами, що нависала на задньому плані. Я бачила Збирача чи щось таке, що наближалося до того простору просто за будяками, і тільки зосередження на журналі дозволяло відволіктися від цього жахіття. Відсутність — це не присутність, але з кожним новим змалюванням будяка холод пронизував мене дедалі глибше, аж до спинного мозку. Коли остання сторінка журналу розлізлася на чорнильні плями і вогку паперову масу, я майже з полегшенням позбулася цього нав’язливого повтору, від якого записи робилися гіпнотично-трансовими. Якби там була нескінченна кількість сторінок, боюсь, я б стояла там і читала довіку, поки не впала б на підлогу й сконала від голоду й спраги.

Я вагалася, чи відсутність згадок про Вежу пасує до цієї теорії, цього письма, що обходить речі стороною.

«… в чорній воді під нічним сонцем цей плід дозріє…»

Потім, після кількох посередніх чи незрозумілих зразків, я знайшла журнал, що не був подібним до мого. Він датувався до початку першої експедиції, але після появи межі і стосувався «зведення стіни», що достеменно означало укріплення з боку моря. Через сторінку — посеред незрозумілих метеорологічних матеріалів — мені в око впали два слова «відбивали напад». Я насторожено прочитала наступні три записи. Спершу автор ніяк не пояснював характер нападу чи особи нападників, але штурм був із моря і «четверо з нас полягли», хоча стіна встояла. Пізніше відчуття відчаю наростало, я прочитала:

«Спустошення приходить із моря, знову, разом з дивними вогнями і морськими істотами, які в час припливу кидаються на наші стіни. Уночі ті, що попереду, заповзають у проріхи наших захисних стін. Ми все ще тримаємося, але в нас закінчуються набої. Дехто з наших хоче залишити маяк, спробувати піти деінде, на острів чи суходіл, але командир каже, що має наказ. Бойовий дух упав. Ніщо з того, що сталося з нами, не має розумного пояснення».

Раптом запис урвався. Він мав виразно неймовірну для цього якість, наче був прикрашеною версією справжньої події. Я спробувала уявити, як Нуль-зона мала виглядати у той час — і не змогла.

Маяк притягував членів експедиції, наче кораблі, задля безпечного проходу яких через мілини і рифи був колись збудований. Це тільки підтверджувало мої попередні спостереження,