Читати книгу - "Надруковано в Бейруті"

він хотів отримати дівчину, яка не говорила жодною з поширених у Бейруті мов — ні арабською, ні французькою, ні англійською, — і Айюб подумав, що він хоче цього, щоб приховати свою таємницю. Проте він так і не зрозумів, навіщо іншим разом він просив дівчину в панчохах у сітку, чи старшу за тридцять років, чи чорношкіру африканку, якщо така є.

Натомість Абдалла Карам уникав усіх рис, що нагадували йому дружину: блакитних очей, світлого короткого волосся та м’якої білої шкіри. Він не розпитував її про попередні любовні стосунки, але спостерігав за її поведінкою, як це сталося під час вечері випускників його школи, коли вона раз по раз піднімала келих з одним із його друзів, а потім підвелася з місця, щоб пошепотітися з ним, після чого вони голосно розсміялись. Або як тоді на грі в скрабл, коли вона вибрала сісти коло єдиного чоловіка в компанії, крім нього. Чи в друкарні з цим молодим коректором, який стежить за кожним її рухом, а вона обмінюється з ним поглядами. Коли секретарка Абдалли сказала йому, що коректор питав про нього, він викликав Фаріда Абу Шаара до себе в кабінет і запитав, чого той хотів. Фарід зімпровізував у поясненні того, чим думав зайнятися відтоді, як його рукопис зник уночі і з’явився надрукований іншої ночі:

— Телефонний довідник, який я редагую зараз, доволі великий і важкий, сотні й сотні сторінок. Я не можу взяти його додому. Чи можна мені залишитися тут після роботи, щоб доробити його?

Абдалла погодився без зайвих питань. Він нічого не знав про цього хлопця, якого так поспішно взяв на роботу, тож завів з ним розмову і запитав, чи він одружений, де народився, де живе. Фарід відповідав коротко, й Абдалла пригадав, що коли той приходив уперше, то мав із собою чи то рукопис, чи то зошит, який він прагнув надрукувати й видати, тому поставив логічне запитання:

— А що ти зараз пишеш?

— Я пишу… — почав Фарід, але не знайшов що додати, тож виправився, наче говорячи до самого себе: — Ні, я не пишу. Я покинув писати.

Абдалла не відступав. Він хотів знати, чи цей коректор дурень, чи просто незворушний, і продовжив ставити йому запитання, щоб змусити говорити:

— У тебе є вища освіта?

— Я не вірю в університетські ступені, але в мене є диплом з лінгвістики, для якого я робив порівняльний аналіз книги Абделькадера аль-Джарджані «Докази неповторності» та «Курсу загальної лінгвістики» Фердинанда де Соссюра.

Абдалла зачепив тему, у якій не дуже розбирався, тому повернувся до загальніших питань на кшталт: «Коли ти писав?», «Де ти писав?».

20

Фарід Абу Шаар писав стоячи. Одного разу він почув, що коли людина стоїть, то залишається уважнішою, тож він стояв. Він ніколи не писав розслаблено, навпаки, всі його чуття були сфокусовані. Йому подобалося уявляти, що він палає, як пломінь, коли виводив слова своєю улюбленою срібною перовою ручкою «Монблан». Йому її передав батько, який у свою чергу отримав її як подарунок від Сулеймана Абу Шаара, а той хотів заохотити свого родича Халіма, котрий виявив у роки своєї юності тимчасовий інтерес до книг та письменників. Але батько Фаріда збився зі шляху: він діставав цю ручку з футляра тільки тоді, коли ставив підпис у церковному реєстрі разом зі своєю нареченою та свідками в день весілля, а також у розписках лихварям. Останнє сталося, коли його заскочила гостра потреба в грошах, щоб орендувати салон, який він назвав «Chez Halim» у Форн аш-Шеббаку, де він поставив два перукарські обертові стільці та повісив великі дзеркала. Він помер молодим і залишив свою ручку найменшому синові.

Фарід склав свої перші рядки в початковій школі, в четвертому класі, на уроці у вчителя арабської, який полюбляв давати завдання «скласти речення» зі словами з уроку. У той день він почав зі слова «яблуко» і хотів від дітей лише щоб вони склали речення, де були б підмет, присудок та додаток, які стосувалися б цього цілком звичайного фрукта, щось на кшталт: «Хлопчик з’їв яблуко»; а найкращі могли б скласти довше речення, наприклад: «Адам був вигнаний з раю, тому що з’їв яблуко». Ну а Фарід здивував і його, й однокласників, коли встав і виразно продекламував:

— Земля — червоне яблуко, що рухається не поспішаючи.

Учитель підняв руку, закликаючи учнів до тиші, наче в класі щойно сталася визначна подія і цю атмосферу не можна порушувати, а потім запитав у хлопчика, скільки йому років і чи брав він раніше приватні уроки. Коли у відповідь Фарід назвав прізвище своєї родини, вчитель видихнув з полегшенням і покивав головою, заспокоєний тим, що виявив зв’язок хлопця з родом Абу Шаар, що давало достатнє генетичне обґрунтування його здібностям до арабської мови та ранній поетичній обдарованості.

Фарід писав у горах, у своєму селі, де, поки він заглиблювався в пошук потрібних виразів, до нього долинали звуки розривів артилерійських снарядів за гірським ланцюжком, а у внутрішніх областях Сирії розгорілася битва, жертви якої залишалися цілими днями лежати просто неба, як передавали ЗМІ наступного дня. Він писав стоячи і клав свої папери та ручку на аналой із сільської церкви, який священник позичав йому влітку, крім неділь, і це був той самий аналой, на який клали Євангеліє чи Синаксар — житія святих мучеників, що залишалися відкритими, навіть якщо жоден читач не підходив до них. Фарід виніс його на балкон і ставав за ним обличчям до маленького ялівцевого лісу на схилі гори навпроти, звідки чулися поодинокі постріли мисливських рушниць, коли там пролітала зграя перепілок чи перелітних фазанів. Саме для цього Фарід приїжджав у село на два-три дні, беручись за письмо вранці перед сніданком чи ввечері, доки денне світло не тікало. Він приїхав сюди і тоді, коли йому не вдалося знайти видавця для своєї книги, а йому запропонували тільки посаду коректора. Він стояв перед ялівцевим лісом і храмом Бахуса вдалині і, щоб повернути собі трохи віри у свої можливості, голосно читав «у нікуди» уривки своїх текстів, від чого поблизу починали валувати собаки. Намагаючись підбадьорити себе, він пригадував, як дідусь садовив його на коліна на цьому балконі, що потопав у квітах гарденії (він це пам’ятав з дитинства), і гойдав, проголошуючи, що світ «народжує» генія кожні сто років. Він народив Джебрана Халіля Джебрана на початку двадцятого століття, «і скоро прийде черга цього хлопчика».

Фарід