Читати книгу - "Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Їсти? Їсти? — гукнула зі схилу одна з істот у каптурі.
— Не цього разу, — буркнув чоловік. — Надмір охлялий.
Монах не надто був упевнений, що йшлося про тварину.
— Доброго дня вам, пане, — привітно почав чернець. — Можете взяти мого віслюка. Гадаю, піша прогулянка піде мені на користь.
Той знову посміхнувся і посунув далі.
Просто під ноги йому прилетіла стріла.
— Припини! — гаркнув розбійник, а тоді кинув Френсісові: — Тепер роздягайся. Подивимось, що в тебе у згортку й сумці.
Монах торкнувся своєї миски для милостині й безпорадно розвів руками, чим викликав ще один зневажливий смішок у бандита.
— Я вже бачив ці фокуси із жебрацькими банками й раніше, — прокоментував він. — Останній із такою мискою заховав півгекла золота в черевик. Тож роздягайся.
Брат Френсіс, котрий не мав черевиків, із надією показав на сандалі, та харциз продовжував нетерпляче змахувати рукою. Подорожній розв’язав клунок, розклав його вміст і почав знімати одяг. Злодюга обшукав сутану, нічого не знайшов і жбурнув її назад власникові, який видихнув слова вдячності. Він очікував, що його на шляху покинуть голим.
— А тепер поглянемо, що там у пакунку.
— Це лише документи, пане, — запротестував чернець, — не потрібні нікому, окрім як їх господарю.
— Розгортай.
Френсіс мовчки розмотав пакет і розгорнув оригінальну світлокопію та ілюміновану присвяту. Золота інкрустація і барвистий розпис яскраво заграли у сонячному світлі, що пробилося крізь крони дерев. Грубезна щелепа грабіжника просто відпала. Він тихо присвиснув.
— Яка краса! Жінка точно схоче повісити це на стіну хижі.
Френсісу стало зле.
— Золото! — крикнув чоловік своїм спільникам на пагорбі.
— Їсти? Їсти? — забулькало-запихтіло у відповідь.
— Та поїсте ви, не переймайтеся! — гукнув їм злодій, а тоді пояснив діалог Френсісові: — Кілька днів посидять тут без діла і виголоджуються. Справи йдуть кепсько. Зараз тут рух геть поганий.
Френсіс кивнув. Грабіжник продовжив насолоджуватися розписною копією.
«Господи, якщо Ти послав мені його як випробування, то дай загинути як чоловікові, аби забрав він її лише через труп Твого слуги. Святий Лейбовіце, поглянь на це й молися за мене…»
— Що це? — поцікавився бандит. — Якесь закляття? — Він вивчав обидва документи одночасно. — О! То один із них — привид іншого! Це така магія? — Він підозріло глянув на Френсіса сірими очима. — Як це називається?
— Транзисторна система управління для блоку 6-В, — пробелькотів монах.
Розбійник хоча й дивився на папери догори дриґом, усе ж зрозумів, що обидві діаграми зображали одне й те саме, але одна була світлою на темному тлі, а інша — темною на світлому. Цей ефект, здавалося, інтригував його не менше, ніж сусальне золото. Він відслідковував на малюнку паралелі, водячи своїм брудним коротким вказівним пальцем та лишаючи тьмяну смугу на розписаній ягнячій шкурі. Френсіс ледь не плакав.
— Будь ласка! — благально видихнув чернець. — Золото тут настільки тонке, що нічого не вартує. Зважте його в руці. Вся робота не важча від паперу. Вам вона ні до чого. Благаю, пане, заберіть краще мої речі. Візьміть віслюка, візьміть клунок. Беріть усе, що схочете, та лишіть мені це. Вам воно все одно не потрібне.
Грабіжник замислено вдивлявся сірими очима. Спостерігав за хвилюванням монаха, потираючи щелепу.
— Я віддам тобі одяг, віслюка, все, окрім цього, — запропонував він. — Заберу лише заклинання.
— Заради Бога, пане, тоді краще вбийте мене! — заволав брат Френсіс.
Злодюга пхикнув:
— Побачимо. Розкажи, навіщо вони.
— Ні на віщо. Одне з них — пам’ятка про людину, котра давно померла. Старовина. А інше — просто копія.
— А що тобі з них доброго?
Френсіс на мить заплющив очі, обдумуючи пояснення.
— Знаєте лісові племена? Як вони шанують своїх пращурів?
Сірі очі зарізяки на мить спалахнули гнівом.
— Ми зневажаємо пращурів, — гаркнув він. — Хай будуть прокляті ті, що нас народили!
— Прокляті, прокляті! — луною зі схилу відгукнувся один із лучників у плащі.
— Знаєш, хто ми? Звідки ми?
Френсіс кивнув.
— Я не хотів вас образити. Той древній, кому належить ця реліквія, — він не наш пращур. Він був нашим давнім учителем. Ми шануємо його пам’ять. Це лише пам’ятний дар, не більше.
— А як щодо копії?
— Я сам її зробив. Благаю, пане, я працював над нею п’ятнадцять років. А для вас це ніщо. Прошу, ви ж не заберете п’ятнадцять років життя в людини просто без причини?
— П’ятнадцять років? — Грабіжник відкинув голову назад і дико розреготався. — Ти витратив п’ятнадцять років на ось це?
— Ох, але ж… — Френсіс раптом змовк. Він поглянув, куди вказує короткий палець бандита: на світлокопію.
— Оце ти робив п’ятнадцять років? Порівняно з іншим, воно майже потворне. — Він ляснув себе по пузі й, регочучи, тицяв у реліквію. — Ха! П’ятнадцять років! То ось чим ви там займаєтесь! Нащо? Для чого згодиться цей темний привид? П’ятнадцять років на ось це! Ха-ха! Бабська робота!
Вражений брат Френсіс мовчки за ним спостерігав. Його надто приголомшив той факт, що бандит сплутав сакральну реліквію з її копією.
Усе ще сміючись, чоловік узяв обидва документи в руки і зібрався розірвати їх навпіл.
— Ісусе, Маріє, Йосипе! — заволав чернець і впав на коліна посеред дороги. — Заради Господа, пане!
Розбійник жбурнув папери на землю.
— Я з тобою за них битимусь! — запропонував він азартно. — Ось це проти мого кинджала.
— Згода! — рвучко відповів Френсіс, принаймні сподіваючись, що бій дасть змогу Небесам ненав’язливо втрутитися.
«О Господи, Ти дав сили Якову перемогти янгола на скелі…»[61]
Вони стали у стійку. Чернець перехрестився. Злодій дістав ножа із-за пояса і кинув біля документів. Чоловіки пішли по колу.
За три секунди монах лежав, стогнучи, на спині під горою м’язів. Гострий камінь, здається, розтяв йому хребта.
— Га-га! — реготнув бандит і підвівся, щоби забрати кинджал та скрутити документи.
Благально склавши руки, брат Френсіс поповз за ним навколішки, надривно благаючи.
— Прошу, то візьміть хоч один, не обидва! Заклинаю!
— Тепер ти маєш його викупити, — пхикнув лиходій. — Я чесно їх виграв.
— У мене нічого немає, я жебрак!
— То нічого, якщо вони тобі настільки потрібні, ти дістанеш золото. Два гекли золота — ось викуп. Принось будь-коли. А твої речі я складу в себе у хижі. Хочеш їх забрати — давай золото.
— Слухайте, вони цінні для інших людей, не для мене. Я віз їх для Папи. Можливо, вони заплатять вам за важливий документ. Та дайте мені інший, щоб я просто їм показав. Він же цінності не має.
Поганець розсміявся через плече.
— Ти, певно, за нього готовий мені ноги цілувати.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол.», після закриття браузера.