Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"

— Порфирію, Павлушка! — кричав Ноздрьов у шаленстві, пориваючись вирватись.

Почувши ці слова, Чичиков, щоб не робити дворових людей свідками спокусливої сцени і разом з тим почуваючи, що держати Ноздрьова було даремне, пустив його руки. В цей самий час увійшов Порфирій і з ним Павлушка, хлопець дужий, з яким мати справу було зовсім невигідно.

— Так ти не хочеш кінчати партію? — казав Ноздрьов. — Відповідай мені напрямець!

— Партію немає змоги кінчати, — казав Чичиков і глянув у вікно. Він побачив свою бричку, що стояла зовсім готова, а Селіфан чекав, здавалося, тільки помаху, щоб підкотити до ґанку; але з кімнати не було ніякої змоги вибратись: на дверях стояли два дужі кріпосні дурні.

— Так ти не хочеш докінчити партію? — повторив Ноздрьов, з обличчям, що горіло, як у вогні.

— Якби ти грав, як личить чесній людині… але тепер не можу.

— Бийте його! — кричав Ноздрьов, пориваючись уперед з черешневим чубуком…

— А! Так ти не можеш, негідник! Коли побачив, що не твоя бере, так і не можеш! Бийте його! — кричав він несамовито, звернувшись до Порфирія і Павлушки, а сам схопив у руку черешневий чубук. Чичиков став блідий, як полотно. Він хотів щось сказати, але почував, що губи його ворушились без звуку.

— Бийте його! — кричав Ноздрьов, пориваючись уперед з черешневим чубуком, увесь в жару, в поту, немов підступав під неприступну фортецю. — Бийте його! — кричав він таким самим голосом, як під час великого приступу кричить своїй чоті: «Хлопці, вперед!» який-небудь одчайдушний поручник, якого шалена хоробрість уже набула такої слави, що дається спеціальний наказ держати його за руки під час гарячих діл. Але поручник уже відчув бойовий запал, усе пішло обертом у голові його; перед ним носиться Суворов[90], він лізе на велике діло. «Хлопці, вперед!» — кричить він пориваючись, не помишляючи, що шкодить уже обміркованому планові загального приступу, що мільйони рушничних дул виставилися в амбразури[91] неприступних, що йдуть за хмари, мурів фортеці, що злетить, як пух, у повітря його безсила чота і що вже свище фатальна куля, готуючись заткнути його крикливе горло. Та коли Ноздрьов виразив собою одчайдушного, знавіснілого поручника, що підступав під фортецю, то фортеця, на яку він ішов, ніяк не була схожа на неприступну. Навпаки, фортеця почувала такий страх, що душа її сховалась аж у п’яти. Вже стілець, яким він надумав був боронитись, був вирваний кріпосними людьми з його рук; уже, заплющивши очі, ні живий ні мертвий, він готувався покуштувати черкеського чубука свого хазяїна, і бог знає чого не сталося б з ним; але долі вгодно було врятувати боки, плечі й усі добровиховані частини нашого героя. Несподіваним чином дзенькнули раптом, як з хмар, деренчливі звуки дзвінка, пролунав ясно стукіт коліс повозки, що підлетіла до ґанку, і озвалися навіть у самій кімнаті важкий храп, тяжке відсапування розгарячілих коней спиненої тройки. Всі мимоволі глянули у вікно: хтось з вусами, у напіввійськовому сурдуті, злазив з повозки. Розпитавшись у передпокої, увійшов він саме тієї хвилини, коли Чичиков не встиг ще опам’ятатися від усього страху і був у найжалюгіднішому стані, в якому будь-коли бував смертний.

— Дозвольте дізнатись, хто тут пан Ноздрьов? — сказав незнайомий, подивившись з деяким недомислом на Ноздрьова, що стояв з чубуком у руці, і на Чичикова, що ледве починав очунювати від сього невигідного стану.

— Дозвольте раніш дізнатись, з ким маю честь говорити? — сказав Ноздрьов, підходячи до нього ближче.

— Капітан-справник[92].

— А що ви бажаєте?

— Я приїхав вам оголосити одержане мною повідомлення, що ви перебуваєте під судом до часу ухвалення вироку у вашій справі.

— Що за дурниця, в якій справі? — сказав Ноздрьов.

— Ви були причетні до історії з нагоди заподіяння поміщикові Максимову особистої образи різками у п’яному вигляді.

— Ви брешете! Я і в вічі не бачив поміщика Максимова!

— Шановний пане! Дозвольте вам заявити, що я офіцер. Ви можете це сказати вашому слузі, а не мені!

Тут Чичиков, не чекаючи, що відповідатиме Ноздрьов, швидше за шапку та поза спиною капітана-справника вислизнув на ганок, сів у бричку й звелів Селіфанові поганяти коней щодуху.

Глава п’ята

Герой наш, проте, добре налякався. Хоч бричка мчала на все пропаще і село Ноздрьова давно зникло з очей, закрившись полями, пологостями й пагорками, але він усе ще поглядав назад зі страхом, немов чекаючи що от-от налетить погоня. Він насилу переводив подих, і коли він спробував прикласти руку до серця, то почув, що воно билось, як перепілка в клітці. «От якого жару завдав! Дивись ти, який!» Тут багато було назичено Ноздрьову нелегких і сильних бажань; трапились навіть і негарні слова. Що ж поробиш? Російська людина, та ще і в гніві!.. До того ж, справа була зовсім не в жарт. «Що не кажи, — сказав він сам собі, — а не нагодись капітан-справник, мені б, може, й не далося б більше й на світ Божий глянути. Пропав би, як булька на воді, без усякого сліду, не залишивши нащадків, не здобувши майбутнім дітям ні достатку, ні чесного імени!» Герой наш дуже дбав про своїх нащадків.

«Та й пан же паскудний! — думав собі Селіфан. — Я ще не бачив такого пана. Просто плюнути б йому за це! Ти краще людині не дай їсти, а коня ти мусиш нагодувати, бо кінь любить овес. Це його продовольство: що, приміром, нам кошт, то для нього овес: він його продовольство».

Коні теж, здавалось, думали невигідно про Ноздрьова: не тільки гнідий і Засідатель, але й сам чубарий був не в настрої. Хоч йому на долю і припадав завжди гірший овес і Селіфан не інакше засипав йому в жолоб, як сказавши попереду: «Ех ти, падлюка!», проте це все ж таки був овес, а не просте сіно: він жував його залюбки і часто тикався довгою мордою своєю в жолоби до товаришів — покуштувати, яка в них була харч, особливо, коли Селіфана не було в стайні; але тепер саме сіно — не гаразд! Усі були незадоволені.

Та незабаром усі незадоволені були перервані серед жалів своїх раптовим