Читати книгу - "TÜK, Арт Антонян"

Агент із симпатичним обличчям взяв електрошокер і натиснув на кнопку, випустивши розряд струму в повітря.

Зброя затріщала. Давид сіпнувся від одного тільки звуку. Тому поспіхом додав, дивлячись в камеру:

— Я зізнаюся також, що є Herz-терористом… — він запнувся на мить, а потім ще додав: — Одинаком, я Herz-терорист за переконаннями, я проти системи, проти Üмперії та проти Великого Вождя. Але я не перебуваю в русі опору…

— Über! Сука, ти у мене зараз будеш ноги облизувати й просити помилувати, — закричав ÜСБ-шник. — Ми тебе виєбемо мітлою, а потім віддамо під суд! — він ударив долонею по столу. — Негайно викликати зелених з Äфродітою. Über! — заволав він.

Давид з жахом втиснувся в стілець.

— Über! Або ти, гнидо паршива, здаси своїх і скажеш, де штаб, або ми тебе на частини розріжемо, сука! Über!

— Я одинак, — Давид закрив очі, — я одинак, я одинак, я одинак, одинак, один… — повторював він, як запрограмований.

За допитом спостерігав Максим. Тільки-но довготелесий агент знову схопив електрошокер і попрямував до Давида, Макс по гучному зв’язку наказав зупинитися.

— Допит закінчено! Я сказав: допит закінчено! Далі під такими тортурами навіть підготовлений може зізнатися в чому завгодно.

Впізнавши голос Макса, Давид закричав — одночасно від образи, болю і ненависті. Агенти кинулися до нього.

— У нього судоми. Тримайте міцніше. Ін’єкцію, швидко! Голоси стали віддалятися. Давид втрачав сили, не міг відбиватися. Раптом він відчув свободу в руках і ногах. Кімната, в якій його катували, зникла. Вода стікала по шкірі. Давид розплющив очі. Він все ще лежав у своїй ванні. Макс, схилившись над ним, тримав його голову. У ванну заглядали якісь люди. Давид відкинув руки Максима. Він схопився, побіг до ліжка. Макс пішов за ним. Накинувши на себе ковдру, Давид опустився на підлогу.

— Не підходь до мене, зрадник! — прошипів він Максиму, відвертаючись.

— Друже, пробач, але через це проходять всі. Я теж. Ми повинні були переконатися, що ти з нами.

— З вами? Сука, з вами? — закричав Давид. — З ким — з вами? Забирайтеся з мого будинку. Дамблдоре, виклич üмперську службу порятунку, — звернувся він до штучного інтелекту житла.

— Дамблдоре, постривай, будь ласка! — заперечив Макс. — Давиде, послухай, це була симуляція, розумієш, симуляція. Не по-справжньому. В реальності весь цей час ти просто лежав у ванні. Подивися на себе. Ти не знайдеш жодного синця, рани… Це всього-на-всього симуляція.

— Всього-на-всього? — Давид все ж оглянув себе.

Не знайшовши ніяких свідчень тортур, він все одно зажадав, щоб «усі забиралися до дідька лисого з його квартири».

— Давиде, ми повинні зробити тобі ще одну ін’єкцію. Вона зніме… напругу. Ти будеш пам’ятати, але не залишиться ні сліду від переживань. Ніякої психологічної травми. Довірся мені, будь ласка!

— Я вб’ю тебе, Максе. Навіть не сподівайся, що якийсь укольчик мене заспокоїть настільки, що я забуду. Я все одно вб’ю тебе! Запам’ятай.

— Добре, трохи пізніше, ок? — Макс подав знак.

До Давида підійшов кремезний чоловік з червоною фізіономією. Давид хотів було сказати щось, але втратив мову.

Амбал зробив укол і вийшов із квартири. За ним пішли всі інші, окрім Максима.

Давид справді майже одразу відчув себе ніби нічого й не трапилося. Він подивився на Макса вже без образи й злості. А хвилин за п’ять навіть усміхнувся.

— Так, це побічний ефект. Ти два дні будеш без причини всміхатися, — попередив Максим.

— А ти казав, що не буде психологічних наслідків. Можна мені цю хрень кожен день? — засміявся Давид. — Максиме, як же жахливо. Як огидно. Безпорадно…

— Знаю, знаю. Вибач, Давиде. Я теж це пережив. Рух опору не може ризикувати. Ти не зрадив нас. Пожертвував собою, але нас не видав… — він поплескав друга по плечі.

Давид одягнувся і вийшов до Максима, який сидів за столом, дивлячись кудись у порожнечу.

— Чого сумуєш? — запитав Давид. — Ідемо, у нас поїздка в гори, ти забув?

— Ти що? — допитливо глянув Максим. — Ти збираєшся їхати? Після того, що було сьогодні?

— А що було? Симуляція. В реальності ж нічого не сталося. Але я все одно коли-небудь приб’ю тебе! Так, так, я чудово пам’ятаю, що сказав, — Давид прицілився вказівним пальцем у Максима.

— Йдемо, — піднявся Макс. — Гори навряд чи, але ти будеш у захваті, гарантую.

Вони поїхали на метро до станції Радісна, в однойменний спальний район столиці. Вийшли назовні: справа — висотні будинки, зліва — супермаркет, торговий центр і автостоянка. Нічого цікавого, на перший погляд.

— Über! Звідси недалеко. Über! — сказав Максим і повернув до житлових будинків.

Будівлі утворювали прямокутник. Уздовж будинків від слабкого вітру тихенько гойдалися дерева. Цвіли петунії та кущі глоду. Посередині двору — дитячий майданчик, школа-інтернат юних патріотів, спортивні тренажери та магазинчик з пресою, що потопав з трьох сторін у густих кущах жасмину. До нього і попрямував Максим.

У магазині, крім «Вселенської Правди» — єдиної газети Üмперії, продавали кілька журналів, суворо розділених за гендерною ознакою і віком. Полиці біля входу ломилися від безлічі канцелярських товарів. На видному місці розмістили найпопулярніші товари: портрети та статуетки Великого Вождя, державну символіку, марки з üмперськими політиками та кухлі, запальнички й інші сувеніри з висловлюваннями üмператора і його наближених. Був навіть куточок татуювань і таврування. Öсобини, особливо молоді, масово наносили на свої тіла патріотичні знаки або зображення Великого Вождя в різних героїчних позах. За це їм виплачували премію. За тавро, природно, платили більше, ніж за татуювання, і до того ж видавали грамоту «За страждання і сміливість заради Üмперії».

Магазинчик нічим не відрізнявся від мільйонів інших по всій країні. Давид кинув запитальний погляд у бік Максима. Макс почекав, поки вийде єдиний покупець. Щойно вони залишилися наодинці з продавцем, Максим промовив:

— Über! Слався, Üмперушка! Über!