Читати книгу - "10 успішних компаній. Нова якість підприємництва в Україні, Олег Криштопа"

Андрій на гроші не поскупився. Так у нього з’явилося розуміння підприємницької філософії, усвідомлення, навіщо створювати бренд і чим добре вести бізнес в Україні порівняно з Європою.

— Європа нам тільки здається казкою. А насправді зовсім не казка. Там важко жити, важко знайти нішу. Класно бути ланкою системи, вивчитися на інженера, заробляти непогано або щось таке. Але почни вирощувати яблука, створювати бренд… Там уже п’ятсот вісімдесят три бренди! З рекламою, з піар-акціями, агенціями, які їх просувають на ринку. Туди тяжко засунутися, дуже закритий ринок. Не те, що в нас. І тут ніхто не робить! Чому не роблять? Бо не знають як.

ФІЛОСОФІЯ

Розмовами по Скайпу консультації не обмежи-лися. Українські садівники зацікавили голландських консультантів аж так, що ті приїхали подивитися на все власними очима. Чи то їх вразив юний вік Андрія, чи розмір саду. Консультант кілька разів перепитував про кількість землі. В його уявленні великий сад — це десять-п’ятнадцять гектарів. А тут — цілих сто! Андрій сміється, згадуючи здивування іноземців:

— Як сто? Це ж у десять разів більше, ніж наші сади! А я їм кажу, що в нас велика країна. Коли їм сказати, що в нас великі агрохолдинги, такі як «Ландфармінг», мають сотні тисяч гектарів, то взагалі зомлівають — бо це в кілька разів більше, ніж усі їхні Нідерланди.

У той час яблука для споживачів на українському ринку відрізнялися хіба кольором. Жовті, зелені, червоні. В одній фірмі розповідали історію: потрібна була велика партія яблук. Замовили в одного продавця на ринку, той повів на склад. Там ящики. На кожному підписи. БФ, ЧФ, БД, ЧД і БХ, ЧХ. Продавець відсипав з усіх, крім двох останніх. Покупці поцікавилися, що означають абревіатури. «Ну як що? — здивувався продавець. — БФ — це білі файні, ЧФ — червоні файні. Д — то добрі». — «А Х.?» — запитали покупці. «Я ж вам їх не даю», — засміявся продавець.

Так до Мелеша прийшло розуміння, що ринку яблук в Україні просто немає і його потрібно створювати та захоплювати. Тим паче — сортові яблуні саме почали приносити перші врожаї.

СІК

Сьогодні бренд «Коник» відомий в Україні насамперед соками. Так званого прямого віджиму. Без цукру і консервантів, — написано на них. До соків прийшли поступово, але безальтернативно. Вперше про це задумалися, коли на запрошення своїх друзів-консультантів приїхали до Нідерландів. Там і побачили новинку — сік прямого віджиму. В Україні тоді ніхто таким не займався. Технологія, насправді, стара як світ. Раніше всі соки були прямого віджиму. Після пастеризації їх закручували в банки і продавали. Але з часом великий бізнес встановив нову моду й нові правила. Пакетовані концентрати. Перевозити велику кількість соку на великі відстані — накладно. Значно дешевше зневоднити його, перевезти, а тоді знову розвести водою. Щоб не псувався — додати консерванти. Єдина проблема цього економічно вдалого винаходу — у процесі такої технології втрачається багато корисних речовин і смак. Вітаміни вже не повернеш, а от смак — можливо.

— І багато виробників розуміють: або вони в натуральному вигляді зберігають, або додають консервантів, або цукор, щоб підсолодити продукцію. Тоді на виході є дуже класна бізнес-ідея, але споживач отримує воду з цукром зі смаком апельсина чи чогось іншого. Люди спочатку кинулися це споживати — бо воно кольорове, а потім почали думати: а як це для здоров’я? І все повернулося назад. У Європі цей бум пройшли значно раніше. От якщо ви в Австрії зайдете в супермаркет, там великий вибір соків прямого віджиму, у Франції великий. А в Угорщині ще досі концентрати переважають. У нас — суцільний концентрат.

Технологія виробництва соку прямого віджиму проста. Яблука подаються на прес, який їх чавить, потім сік нагрівається до температури понад 80 градусів і розливається у пляшки. Вихід соку — сімдесят відсотків від ваги яблук. Тобто на мільйон літрів потрібно один мільйон шістсот тисяч кілограмів яблук.

Друга річ, яка підштовхнула «Коник» до виробництва соку, — це власне старий консервний цех. Чому б не поекспериментувати — подумав Андрій. Старе обладнання вивезли на металобрухт і почали встановлювати нове. Невелику лінію збирали самотужки. Звісно, не без помилок і набитих ґуль. «Дуже важко бути першим», — усміхається Андрій.

Одразу почалися проблеми з державними органами. Санепідемстанція не повірила, що можливий сік без консервантів. Там розмахували держстандартами зразка вісімдесятих років. Довелося носити купу паперів, доводити очевидне. Це була історія на кшталт «найшла коса на камінь». «Коник» стверджував, що соки в такий спосіб виробляти можна, епідеміологи — що ні. Війна документів тривала довго. Переміг — «Коник», тобто сік. І ми з вами.

Саморобна лінія «Коника» сьогодні здатна вироб-ляти півтори тисячі літрів на годину. Це вдвічі більше, ніж на початку виробництва. Хоча тоді й такі цифри здавалися завеликими. Маючи здатність робити кілька мільйонів літрів у рік, зробили лише сорок шість тисяч. Потім збільшили виробництво до ста тридцяти однієї тисячі літрів, потім ще подвоїли — до двохсот п’ятдесяти тисяч літрів. Потім взагалі потроїли, нарешті перетнули позначку в мільйон літрів. І після цього вирішили трохи пригальмувати та зменшити темпи.

— Ми зрозуміли — завжди треба вибирати: або якість, або масовість. Немає класного масового вина або дуже класного масового шампанського. От винороб у Бордо. Він робить п’ять тисяч пляшок по тисячі