Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Вона перевела рушницю на темне небо, стежачи за якоюсь нічною птахою на тлі залитих місячним сяйвом хмар. Грюкнули дверцята автомобіля. Гаррієт поспіхом крутнулася на звук і націлилася на місіс Фонтейн — та пізно поверталася додому з репетиції хору, дибуляючи передньою доріжкою в імлистому світлі вуличних ліхтарів — без поняття, у повному невіданні, що один із її блискучих кульчиків мерехтить просто в центрі перехрестя Гаррієт. Світло на ґанку гасне, спалахує світло на кухні. Згорблений силует місіс Фонтейн із цапиним обличчям пропливає повз тінь вікна, наче маріонетка в театрі тіней.

— Бах, — прошепотіла Гаррієт. Усього один посмик, один натиск пальця, і місіс Фонтейн опиниться там, де їй і належить бути, — у безодні з дияволом. Вона б там чудово вписалася: з перманенту закручуються ріжки, а ззаду сукні стирчить гостроконечний хвостик. Гасає по пеклу з тим своїм візочком для покупок.

Наближалося якесь авто. Гаррієт відірвалася від місіс Фонтейн і простежила за машиною, яка в її прицілі побільшала й підстрибувала, — підлітки з опущеними вікнами та перевищенням швидкості, — доки червоні задні фари не ковзнули за ріг і зникли.

Повертаючись до місіс Фонтейн, Гаррієт побачила в лінзі змазане віконне світло, а тоді, собі на втіху, опинилася просто в їдальні Ґодфрі, що в будинку навпроти через дорогу. Пара Ґодфрі були радісними оптимістами у віці далеко за сорок — без дітей, товариські, активні в усіх починаннях баптистської церкви — і було приємно побачити їх обох на ногах та в русі. Місіс Ґодфрі набирала собі з пачки в тарілку жовтого морозива. Містер Ґодфрі сидів за столом спиною до Гаррієт. Вони були лише удвох, на столі мереживна скатертина, у кутку приглушено горить лампа з рожевим абажуром; усе елегантне й гостинне, навіть візерунки у формі виноградного листя на тарілках для морозива й шпильки у волоссі місіс Ґодфрі.

«Вінчестер» правив за бінокль, фотоапарат, спосіб побачити всіляке. Гаррієт поклала щоку на гладеньке й дуже прохолодне ложе.

Вона не сумнівалася, що в ці ночі Робін наглядає за нею, так само як вона за ним. Відчувала його подих у себе на спині: тихий, ласкавий, втішений її товариством. Але тріск і тіні в темному будинку все одно її іноді лякали.

З болем у руках від ваги рушниці Гаррієт неспокійно посунулася в кріслі. Іноді такими ночами вона курила материні сигарети. Найгіршими ночами вона не могла навіть читати, а літери в книжках — навіть в «Острові скарбів» і «Викраденому», які вона любила й від яких ніколи не втомлювалася, — оберталися на якусь люту китайщину: нечитабельні, недоладні, ніби сверблячка, яку ніяк не зчухати. Якось, чисто з роздратування, Гаррієт розтрощила порцелянову фігурку кошеняти, що належала її мамі: після цього, нетямлячись від паніки (бо мама любила ту фігурку, мала її ще відколи була малою дівчинкою), вона загорнула осколки в паперовий рушник, запхала пакуночок у коробку з-під сніданкових пластівців, а саму коробку поклала на саме дно сміттєвого контейнера. То було два роки тому. Наскільки Гаррієт знала, мама досі сном-духом не чула, що те кошеня щезло з креденса. Та завжди, як Гаррієт про це згадувала, особливо коли виникала спокуса знов учворити щось подібне (розбити горнятко, ножицями почикрижити скатертину), її зборювало млосне нудотне відчуття. Якби їй схотілося, Гаррієт могла б і будинок підпалити, і ніхто б її не спинив.

Місяць наполовину затулила іржава хмара. Гаррієт перевела рушницю знову на вікно Ґодфрі. Тепер уже місіс Ґодфрі частувалася морозивом. З досить прохолодним кислим виразом обличчя вона розмовляла з чоловіком, підкидала репліки поміж лінивих ложок. Містер Ґодфрі обома ліктями сперся на мереживну скатертину. Гаррієт бачила лише потилицю його лисої голови — просто по центру перехрестя прицілу — і не могла точно визначити, чи жінка відповідає містеру Ґодфрі та й чи взагалі його слухає.

Зненацька він підвівся, потягнувся й вийшов. Місіс Ґодфрі, уже сама за столом, щось промовила. Проковтнувши останню ложку свого морозива, вона злегка повернула голову, ніби дослухаючись до відповіді містера Ґодфрі з іншої кімнати, а тоді встала й вийшла через двері, тильним боком долоні розправляючи спідницю. Тоді картинка почорніла. У них єдиних зі всієї вулиці світилося. Місіс Фонтейн згасила все вже давно.

Гаррієт глипнула на годинник на камінній полиці. По одинадцятій, а щоб устигнути в недільну школу, прокинутися їй треба о дев’ятій.

Боятися було нічого — на спокійній вулиці яскраво світили ліхтарі, — але будинок застиг, а сама Гаррієт трохи стривожилася. Хоч він уже приходив до її дому серед білого дня, найбільше вона боялася того вбивцю вночі. Коли він повертався до неї в кошмарах, завжди було темно: будинком носився холодний вітрюган, штори тріпотіли, а всі двері й вікна стояли нарозтіж, у той час як сама Гаррієт бігала туди й сюди, затраскуючи шибки, силкуючись якомога швидше все позамикати, а її мати апатично сиділа на дивані з охолоджувальним кремом на обличчі й навіть пальцем не ворушила, щоб допомогти, і часу ніколи не вистачало, скло билося, долоня в рукавиці тягнулася крізь дірку, щоб обернути дверну ручку. Іноді Гаррієт бачила, як відчиняються двері, але ніколи не встигала розгледіти обличчя, бо прокидалася.

Стоячи навкарачки, Гаррієт зібрала набої. Вона їх акуратно поскладала назад у коробку; витерла з рушниці відбитки пальців і поставила її на місце, після чого замкнула шафку й кинула ключ від неї назад у червону шкіряну скриньку в батьковому столі, де йому й місце: також там лежали щипці для нігтів, кілька розпарованих запонок, двійко гральних костей у зеленому замшевому капшучку й стосик збляклих сірникових книжечок із нічних клубів Мемфісу, Маямі й Нового Орлеану.

Нагорі, не вмикаючи лампу, вона тихо роздягнулася. У сусідньому ліжку, долічерева, наче мрець у морі, лежала Еллісон. Місячне сяйво вигравало на постільному покривалі рябими візерунками, що переливалися й мінилися щоразу, як поміж деревами шелестів вітер. У ліжку навколо неї, наче на рятувальній шлюпці, тісно збилася гурма м’яких тваринок — клаптевий слон, кішастий пес без одного ока-ґудзика, чорне вовняне ягнятко, кенгуру з фіо­летового вельветину й ціле сімейство ведмедиків — і їхні невинні обриси скупчилися навколо голови Еллісон у милій затіненій гротескності, наче це істоти з її снів.

— Отже, хлопчики й дівчатка, — мовив містер Даял. Одним неласкавим китово-сірим оком він окинув клас недільної школи Гаррієт і Гелі, у якому — через ентузіазм містера Даяла щодо табору на озері Селбі й непрошене обстоювання цієї ідеї