Читати книгу - "Називай мене Хаскі, Ельма Кіраз"

— Захаре Вікторовичу, — Євген намагався щось мені сказати, але я не чув. Не хотів. Бо був злий та розчарований.

— Йди геть, — я закотив очі та відмахнувся від нього. Підійшов до бару та сам собі налив випити під вражений погляд бармена.

— Ви ж казали, що сьогодні більше…

— Закрий. Рот, — мій красномовний погляд змусив Євгена відразу замовчати та перетворитися ледь не на тінь.

Я був розлючений. Тому що вперше в житті те, чого я хотів, не відбулося. Меліса так сильно сподобалась мені, що я думав, що це все можливо навіть не лише на один раз. Зрадницька уява вже давно намалювала всілякі картини… Але мабуть мене розлютило не стільки те, що вона відмовила мені. А її погляд. Меліса дивилась на мене з такою огидою, з неймовірним презрінням. Наче я найбридкіше, що їй доводилось бачити у своєму житті. Я підняв очі і у відображенні келихів, що висіли наді мною, побачив себе. Хотілося розбити їх усіх одночасно. Але я лише міцніше стис свій стакан і випив все, що там було. Та все ж я не міг до кінця усвідомити, звідки така бурхлива реакція. І чому. Адже раніше майже жодна жінка не хотіла відмовляти мені. А якщо все-таки нічого не було, то це я швидше втрачав інтерес. Проте тут ця дівчина всього лиш за вечір звела мене з розуму. Але до найбільшої своєї таємниці так і не підпустила. І в підсумку аналізуючи, я зрозумів, що мене злило не стільки те, що в нас не було сексу, а те, що саме вона відмовила мені. Що я не зміг вразити Мелісу і дівчина просто втекла. Я ще раз підняв очі і зустрівся зі своїм відображенням.

— Що це за келихи!? Чому вони висять тут? — я ричав, бо вони були з дзеркальним напиленням.

— Так це ж…— невпевнено почав говорити бармен, — вони нові. Ви самі казали закупити якусь нову партію, щоб були якісь цікаві…

— Забери їх звідси, — я вхопив до рук один з них, — повішай прості прозорі. Виконуй! — я відсунув свій порожній стакан і швидким кроком пішов у свій кабінет.

— Захаре Вікторовичу…

— Потім, Євгене! Всі питання до мене, будь ласка, завтра. Сьогодні я ночуватиму в кабінеті. 

Помічник коротко кивнув, а я зник в своєму кабінеті, голосно гримнувши дверима. Зупинившись посеред кімнати, я підніс келих ближче і знову розглянув своє відображення. Вона подивилась на мене, як на щось гидке… І я зі всієї сили жбурнув тим келихом об стіну. Він був такий тендінтний, що навіть майже не подав звуку. Проте розлетівся на купу уламків. Я знав, що ніякого сну не буде, але все-таки ліг на свій маленький диванчик. Заплющив очі, а переді мною знову зʼявилась Меліса. Її презирливий погляд. Думаю, він переслідуватиме мене ще довго. 
Наступний день я вирішив почати не надто приємно, то ж вирішив провідати Ігора, що був під вартою поки що у відділку. Мене відразу ж пропустили до нього. Чоловік сидів у просторому, проте порожньому залі зустрічей. Там була лише єдина металева лавка. Посвистуючи, я зайшов всередину, а він відразу ж обернувся.

— Невже, — він хмикнув.

— Пробач, — я розвів руками, — я й подумати не міг, що все станеться так швидко. Що поліція відразу почне шукати… І знайде. Чому ти не сховався відразу, як зрозумів, що пістолета немає?

— Захаре, ти серйозно? Це сталося за лічені хвилини. Я не встиг вийти з твого кабінету і доїхати додому, як мене там вже чекали. Моя дружина в істериці. Ти обіцяв допомогти!

— Спокійно-спокійно. Я цим і займаюсь. Чи ти думаєш, так легко тебе витягти, коли на тобі й так стільки висить.

— І це все через тебе! — Ігор спробував піднятися, але кайданки з ланцюгом дуже обмежували його рухи.

— Заспокійся, ідіоте, — я просичав крізь зуби, — ти сам захотів працювати зі мною. Захотів чогось більшого. Я ж оберігав тебе від цього, давав лише слідкувати за людьми.

— Ти покидьок, Захаре! І завжди ним був! Я був просто сліпий…

— Ні, ти був дурний. Та наївний. Думав, що зможеш обіграти мене. Захотів підступити ближче, щоб вивідати про всі мої секрети і потім використати проти мене. Ігоре, ти занадто тупий, щоб таке провернути.

— Доля ще покарає тебе, — чоловік фиркнув, — ти на вершині ще не довго.

— Головне, що ти вже на дні. Я щиро хотів тобі допомогти, але як видно… Тобі це не потрібно.

— Ти поплатишся, Захаре.

— Не сумуй дуже тут, — я оглянув порожнє приміщення, — в цьому казковому Діснейленді.

Потім я розвернувся на пʼятах і швидко пішов геть. Звісно ж я не збирався йому допомагати. Бо це було геть не в моїх інтересах. Він був корисним в певний момент, та потім почав показувати справжнє обличчя. Тому довелось його усунути. Тим самим допомогти Сергію зникнути. Зізнаюсь, цьому я теж був досить радий. Бо останнім часом я бачив вогники заздрості в його очах. А я таке не люблю. Ти або працюєш сам для своєї ж вигоди, або йдеш геть. Заздрість в нашому світі — слабкість. І вона швидко охоплює свідомість. І ти більше не робиш все для себе, а намагаєшся нашкодити іншому.  
Потім я знову повернувся в клуб. Мені прямо хотілося завантажити себе роботою, просто щоб не думати про Мелісу та те, що вчора сталося. Але в мене майже завжди настільки все налагоджено, що роботи як такої і не було. То ж я просто спостерігав з віп-куточка, що був на підвищенні, за тим, як люди програють гроші та замовляють собі все більше випивки. Стан мій наче й прийшов в норму, поки я не побачив дуже знайоме темне волосся. Я міцно стиснув щелепи і здається, просто підлетів до бару.

— Мені, будь ласка, коктейль «Лауд», здається. Він такий у високому келиху. З апельсином.

— Зрозумів, — кивнув бармен.

— І що це ти тут робиш? Знову…— я звернувся до Меліси, а вона почула мене, посміхнулась, але навіть не глянула.

— І ще, будь ласка, щось заспокійливе оцьому пану, — бармен дивився на мене великими очима, але я дав йому зрозуміти, щоб просто виконував свою роботу і не видавав мене.

— Чого ти сюди прийшла? — я не вгамовувався і вона нарешті повернулась до мене. Її темні очі блиснули, ніби вона готова була мене вбити.

— Тобі яке діло? Ти наче не мій татко, що контролює кожен мій крок. Хоча, ні. Мій тато ніколи цього не робив. Тим не менше, ти теж знову тут.