не становлять теми для розмови, так само як і внески за обов’язкове пенсійне страхування. До цього я сліпий. Коли Лілі немає вдома, я оплачую грошима з шухляди. Ліля не вимагає ніякої звітності, але я все-таки повідомляю, якщо не забуду, щоразу, коли шухляда знову спорожніла. Ліля обурюється, а то й ні. Хоч у принципі, я, щоб між нами не виникало ніякого фінансового питання, не переймаюся співвідношенням надходжень і витрат, я все-таки здатний відчувати, коли Ліля, не будучи скнарою, раптом доходить думки, що нам треба ощадити. Я шаную її думку. Я зрікаюся сигар і не виказую свого невдоволення, знаючи, що існують цілі суспільні верстви, які ніколи не курять сигар. Я готовий, і вона знає про це, до будь-яких жертв. Коли Ліля все-таки приносить мені сигари, цілу коробку, навіть якщо, на жаль, не зовсім такі, як треба, я, звичайно, курю їх; Ліля, безперечно, повинна знати, що ми можемо дозволити собі. Те, що мені нарешті потрібний смокінг, — не моя ідея, і я гальмую цей задум, допоки можу; до речі, саме тому я ще досі не маю лакованих черевиків. Натомість до зубного лікаря я повинен іти неминуче, навряд чи є потреба казати, яка прикра для мене ця процедура. Про це ми не говоримо. Скільки заробляє моя Ліля, я не запитую, вона й сама цього не знає, я тільки бачу, як багато вона працює, і завжди вважаю, що Ліля повинна взяти собі відпустку. Безперечно. Вона потребує її, це бачить і сліпий. Суми кишенькових грошей, які дає мені Ліля, бувають різні, а загалом їх досить, щоб я мав змогу подарувати їй що-небудь на роковини або на Різдво, якусь річ, якої Ліля сама б собі не купила, і.тому вона щоразу зворушена, а я цілую їй коси. Коли я, а таке, звичайно, може статися, йду куди-небудь з іншою дамою, мене не запрошують, тож саме в цьому аспекті наш обмін ролями не зовсім повний. Кожна дама, що більша в неї впевненість, що я не вважаю її за продажну, дозволяє запросити себе. Така вже тут ситуація, і це тішить мене. А втім, її врівноважує те, що й Лілю, коли вона йде кудись з іншим чоловіком, неодмінно запрошують, і я знаю, що Ліля насолоджується цим, нехай навіть тільки тому, що їй уже не треба всякчас лізти до сумочку й платити за кожну каву, кожне таксі, кожній гардеробниці, за кожну газету, кожне кіно, кожне паркування. Інколи мені шкода Лілю. І тоді я шахрую, оплачуючи що-небудь поза її спиною; Ліля цього ніколи не помічає, бо вона все-таки жінка, дарма що самостійна. Але заходити далеко зі своїм шахрайством я не наважуюся, щоб не відібрати в неї чуття самостійності. Ліля не знає, що я маю власний банківський рахунок, і я ніколи не скажу їй про нього. Бо інакше не буде діла. Задля ясності повідомлю: зі свого рахунку я ще ніколи не оплатив нічого, що стосується мене. Я геть увесь, від маківки до підошов, живу коштом Ліні. Вона знає про це, й задоволена цим. А зі свого потаємного рахунку я оплачую повсякденні дрібнички, про які й згадувати не варто, скажімо, податок на хатніх тварин і принагідні штрафи, що можуть засмутити Лілю, зміну мастила і змащування машини, поштові марки, різні внески, даю жебракам, носіям, представникам Армії спасіння — це все очевидні дрібнички. Я можу просто не бачити, що жінка, достеменно, як чоловік, щоразу змушена хапатися за гаманець. У принципі досить, що Ліля мене годує та одягає, а я й рук не докладаю до того, щоб вона могла їсти, одягатися, купувати косметику, розважатися — і сама, і зі мною. Коли Ліля каже: «Нумо з’їмо сьогодні омара!» — я приєднуюсь до її веселого настрою. Чому чоловік повинен вирішувати, коли треба вдаватися до розкошів? Кожна людина відчуває потребу в розкошах іншої пори, тож хтось із двох повинен скоритися. Ліля нерозважлива, як і чоловік, що платить. Але таки платить. А якщо розважливим буде той, хто не платить, це тільки зіпсує гру, і тому я стережуся, хоча це не завжди легко, їсти омара тільки з любові до іншого, але той, хто дозволяє себе утримувати, змушений підпорядковуватись. Я дозволяю утримувати себе. Ліля від цього щаслива.
Наше повсякденне життя веселе й приємне.
На концерті я бачу, що мадам Штофель чекає нас на сходах, і запитую посеред розмови: «Ти часом не знаєш, що поробляє Штофель?» Але це найостанніше, чим переймається Ліля. «Сподіваюся, її тут немає», — кажу я просто, й невдовзі Ліля смикає мене за рукав і каже: «Ну, й сміхота, — онде вона стоїть!» Я сміюся, наче не вірю, а ми тим часом ідемо до інших сходів.
Ліля вірить у моє шосте чуття.
Вона читала, що сліпий у своєму домі орієнтується краще, ніж будь-хто інший, змушений покладатися на свої очі, сліпий завжди непомильно візьметься за дверну ручку і за кран для води; завдяки своєму просторовому чуттю, яке не помилиться ані на сантиметр, він ходить, мов янгол, що ніколи нічого не розіб’є. Про це, дарма що науковою мовою, писав в одному американському журналі професор, який провів понад тисячу експериментів. Ліля прочитала мені цю статтю. І я дотримувався її. Лише раз, коли коротке замикання занурило нашу квартиру в пітьму, я мав той самий клопіт, що й кожен, хто бачить, а відповідно й не бачить, бо було темно, хоч в око стрель. Але завдяки пітьмі Ліля й не бачила, як сутужно мені довелося, а коли я нарешті з’явився з рятівною свічкою, я був знову для неї мов янгол.
Я уявляю собі:
Ліля купує собі одяг, Ґантенбайн мусить супроводити її, він допомагає їй зробити остаточний вибір, і тому я — єдиний присутній чоловік — півдня просиджую в невеличкій, але дорогій крамниці, яку тямущі в цій сфері жіночки цінують в усьому світі; обвішаний костюмами й обставлений дзеркалами, я бачу в них Ґантенбайна з чорним ціпком між колін і темними окулярами на обличчі. Я помічаю: відколи я дозволяю себе утримувати, Ґантенбайн став елегантніший, і я завдячую цим Ділі, я, сліпий світський добродій. Ліля приміряє тепер наступну модель, уже п’яту, яка теж має стати об’єктом суджень, які висловить Ґантенбайн. Я, звичайно, переживаю, але хвилює мене не модель, а його судження. Дама, що опікується неоціненною крамницею, не просто продає — це митець, а до того ж і подруга, сама, щоправда, надто
