Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Ніч закутала землю темними покривалами, лиш де-не-де вона розсипала світлі цятки – зорі. Я знову дивилась на них, згадуючи рідні краї та потроху засинаючи. Спершу хотіла слідувати плану. Тобто, рушити до Лісу. Останній шматок оленини я спожила після розмови в кабінеті, тому розраховувала поповнити припаси та ще знайти якусь нору. А проте, цей день так виснажив мене, що я відклала похід.

Від академії розходились доріжки, обіч них височіли дерева, шепотілись між собою кущі. Упевнившись, що ніхто не бачить, я шмигнула до зелені та розтягнулась на землі. Завтрашній день доведеться провести на голодний шлунок – та хіба мені вперше?

Я знову глянула на зорі та міцніше стиснула кинджали: кілька малих перемог не змусять мене послабити пильність.

Дивна річ: коли я мріяла отримати артефакт, то уявляла, як одразу ж обдивлюсь його зі всіх сторін, вивчу кожну дрібничку, прогортаю кожну сторінку. Аж ось я отримую артефакт – і лише на наступний день згадую, що жодного разу на нього не глянула.

Прокинувшись, відчула під боком тверду палітурку. Мене наче пронизав якийсь імпульс: Книга! Кущі довкола зашелестіли від вітру, сірувате небо виднілось крізь крони дерев. Хоч я й не знала, коли настане «9:00», на яку треба бути на площі, зате підозрювала, що зрозумію це за напливом студентів. А оскільки довкола не було ні душі, то часу в мене багацько.

Я зручніше вмостилась на сируватій землі та поклала на коліна Книгу. Вона була здоровезна й важка, темно-синього відтінку, зі сріблястими візерунками-символами. По центру – великий потьмянілий кристал, наче око: заплющене і спить. Жодних надписів, жодної назви – така собі загадкова безіменна Книга.

Затамувавши подих, я розгорнула її. Цупкі аркуші виглядали такими, яким уже не одна сотня років: вони не були пожовклими чи пошарпаними, та від них віяло досвідом століть. Перша сторінка відведена під епіграф:

Ти не бачиш…

І не чуєш.

Кров запечеться на вістрі.

А як ні?

Йди геть собі.

Покивавши, що слова незрозумілі, а тому дуже мудрі, я перегорнула далі. Брила люду, гостра й загрозлива, наче ікла звіра, вималювалась на сторінці. Саме «вималювалась», а не «була» – я помітила, що вона з’явилася на мить пізніше, ніж я опустила свій погляд. Так само вигулькнули слова. Я подумала, що це опис закляття, його дії – аж ні.

Торкнешся криги…

І завмреш.

Коли підеш…

А коли й ні.

Йди геть собі!

Я здригнулась. Мені вже двічі порадили йти. Ніби я не здатна протриматись тут, ніби цивілізований світ – це не для мене. Оце вже ні. Я гарячково стиснула кулаки та закрила Книгу.

Блаженну тишу заполонили шум і гам. Студенти сходились поодинці, чи парами, чи навіть компаніями, заходили з боку брами чи великої будівлі на території академії. Щоб не привертати уваги тим, як я вилажу з кущів, я спершу пересвідчилась, що нікого нема, і тоді вже вискочила на доріжку.

Ну, це ж треба. Коли я пересвідчувалась, нікого не було. Коли я вилазила, вона вже була: вийшла з-за повороту.

«Тю. Не страшно», – подумала я.

Вона була така сама студентка, як я. Тільки виглядала краще, впевненіше, спокійніше… Та так і заклякла, коли побачила мене. Лиця на ній не стало. Я аж засумнівалась, чи не порушила ще одну моральну цінність. Ніколи не ставати рачки, не вилазити з кущів…

Вона рушила до мене.

– Ти не звідси. Звідки ти? – кинула різко.

«Можливо, це традиційне вітання», – здогадалась я.

– Ти… теж не звідси. Звідки ти? – привіталась у відповідь.

Певно, з традиційним вітанням я помилилась. Але з тим, як її обличчя перекосило від злості, точно ні.

– Кривляєшся? – прошипіла вона. – Очам не вірю: вони вже й до цього дійшли. Думаєш, так легко видати себе за когось не звідси? Поводитися, як дурна, вдягнутися в лахміття, кривлятися – і все? Аматорка. Пф!

Вона гидливо мене обійшла та подалася далі.

Мене вразила її думка про мій одяг. У неї він був непрактичний – такий, як у всіх. На відміну від моїх чудових шкіряних штанів, жилету та чобітків. Які захищали від холоду, вітру й навіть трохи ножів. Від чого захищали її напівпрозорі тканини і… брязкальця? Я уявити не могла.

Але, можливо, я мала уявляти краще. Вона ж одразу запідозрила, що я не звідси. А якби я не поводилася так по-дурному, вирізняв би мене тільки одяг. Отже, доведеться зробити страшенно неприємну річ. Подружитися з голкою та дістати тих дивних тканин.

Але перед тим – знову ввійти в натовп. Натовп студентів. Я тільки сподівалась, щоб цього разу на мене не напали з дерев’яними кілками. Прошмигнула якомога швидше, затиснулась в куток між стінами та спостерігала за подіями звідти.

Он якісь дівчата реготали щосили. Он високий блондин поплескував свій меч. А он… так само біля стіни притулилася постать. Я поїжилась: це був той вигнанець, з яким ми розійшлися біля Великої стіни.

Аж ось усі стихнули. На терасі центральної вежі стояв ректор. Обіч нього – завідувачі факультетів, та саме ректор звертав на себе всі погляди.