Читати книгу - "Дім, в якому…"

Я навіть трохи засмутився. І щоби знайти розраду, переключився на Помпея.

Чимось він віддалено нагадував Сфінкса. Певно, зростом. І лисиною. Тільки у Сфінкса лисина була натуральною. А Помпей на своїй залишив невеликий гребінь. Чорний і залакований до склянистості. А ще він був грубший. Тобто опасистіший.

Я прибрав геть косуху, як у Логів, панківський гребінь з маківки і пудру з лиця. Прибрав з коміра кажана, мимохіть пригадавши, що її, а точніше його, звати Сюзі та що йому недовго залишилося. Те, що вийшло, виглядало звичайно. Гарненький хлопчина, нічого особливого.

Раніше я не розумів, навіщо такому, як Помпей, зображати воскреслого мерця. А тепер дотямив, що це належить до правил Гри. Ватажок повинен бути блідим і зловісним. Помпей смаглявий; мабуть, йому доводиться переводити море пудри, щоби відповідати стандартам.

Зачарований образом Помпея, який наводить смертельну блідість з віхтиком для пудри в руках, я голосно фиркнув.

У сценарії все зазначено. Кожна дрібниця. На який бік зачісується Фазанячий проділ. Наскільки чорною є білизна Птаха, якщо він себе поважає. Які книжки дозволено читати Псам. Може, навіть Щурам іноді буває ліньки перефарбовувати волосся, але вони себе примушують, тому що такими є правила Гри. А Птахи, цілком імовірно, потай ненавидять будь-яку рослинність, у горщиках і без горщиків.

Наступний мій здогад був і зовсім простим. Я йшов до нього через усі попередні, навмисно не кваплячись, залишаючи його про запас, щоб нарешті ефектно встановити поверх усього іншого та закрити тему.

Повалення Помпеєм Сліпого — точніше, його розрекламований намір — також частина Гри. Неможливо постійно обігрувати одні й ті ж сюжети. Час від часу сценарій вимагає змін. Оголошена Помпеєм війна — якраз така зміна. Ватажок Псів залякує Логів, вправляється у метанні ножів, поводиться, як висловився Шакал, «не найкращим чином», глядачі жахаються, шпигуни бігають із табору в табір з донесеннями — людям є про що потеревенити вечорами. Усім цікаво — і нікому не страшно. Крім Лері. Лері тупуватий, він усе приймає на віру.

Я ще раз окинув оком їдальню. Як же все просто та по-дурному!

Хотілося зареготати й прокричати всім довкруги, що я їх розкусив. З їхніми метальними ножами та кажанами. З переворотами, пудрою на щоках і скорпіонами в пляшках.

Можливо, це все якось проступило у мене на лиці, бо Табакі враз відкинув набік виделку й запитав, якого дідька я маю вигляд такого самозакоханого придурка.

— А ось такого, — відповів я, показавши йому кінчик язика. Тут же похопився, що Шакал не терпить, коли його дражнять, але було надто пізно.

Він з такою швидкістю цілий зробився малиновим, неначе його ошпарили. Викашляв на тарілку непережований кусень і попросив Лорда схопити його й тримати якомога міцніше.

— Усі бачили, як цей виродок у пір’ї плюнув на моє сиве волосся? Усі? Зараз я випущу з нього кишки!

Сказане перебивалося кашлем, але прозвучало смертельно серйозно.

Лорд забрав у Табакі десертний ніж, зауваживши, що вигляд моїх кишок на підлозі їдальні зіпсує усім апетит.

Табакі кашляв, доки не посинів.

— Він думає, що прозрів! — долинуло до мене в перерві між приступами кашлю. — Що нібито він зрозумів щось украй, надзвичайно важливе! Чи є життя на Марсі, чи є життя після смерті або чому Земля кругла! Дивіться, як його роздуло!

— Це він після твого монологу розпухнув, — припустив Горбач. — Просто не звик іще.

— Нічого мене не роздуло! — обурився я. — Я не розпухнув, не роздувся, і взагалі дайте мені спокій!

— А це таки правда, — сказав Чорний з іншого краю столу. — Чого ти на нього налетів, Табакі? Уже й подумати ні про що не можна спокійно.

— Спокійно! — верескнув Табакі. — Це тепер називається «спокійно»? Коли на моїх очах однозграйник наливається зарозумілістю, оскотинюється та масно мружить очі, я, по-вашому, повинен мовчати? А потім жити поряд з оцією паскудною пикою? Якщо він збирається мати такий вигляд, хай завішає свою мармизу чадрою. Особисто я цього терпіти не збираюся!

— Він уже просто злий, — запевнив його Сфінкс. — Сам подивися. Переконайся — і заспокойся, будь ласка.

Але Шакал іще довго не міг заспокоїтися. Жував, відвернувшись, а потім раптом наскіпувався, пронизував мене гнівним поглядом — і знову відвертався. І було це зовсім не так смішно, як здавалося Лордові.

Виїжджав я з їдальні з закам’янілим обличчям. Я не сердився на Табакі. Навіть не був ображений. Я захоплювався його проникливістю.

Нікому не подобається, коли хтось сторонній розгадує їхні улюблені ігри. Реакція Табакі підказувала, що я на правильному шляху. Треба тільки краще маскуватися.

Чорний, проходячи повз, поплескав мене по плечу.

— Плюнь, — сказав він. — Тут усі психи, один гірший за іншого.

— Та ні, чому ж психи? — знову не втримався я. — Просто гравці.

Чорний подивився здивовано.

Я так і не зрозумів, що його здивувало: слова, яких він не зрозумів, чи моя проникливість.

Вони сиділи в брудних клітках і висисали сирі яйця через дірку в шкарлупі, вуха в них були жорсткими й гострими, а кігті — наче криві ятагани. А вмирали вони від нежитю та від сверблячки, всі інші хвороби їм були не страшні…

…вона посвітила на мене бузковим оком, і я зрозумів, що це Велика Волохата, та, котра живе під ліжками, де накопичується багато пилюки; вона ночами вивертає мостини, шукаючи, де пліснява. Я попросив її передбачити мені долю, але вона не стала цього робити. «Нема уділу страшнішого, ніж знати про те, що трапиться завтра», — сказала вона і подарувала мені на розраду своє ікло…

А в замку тому був мешкав рицар, який уславився своїми подвигами. Люди звали його Драконоборцем, тому що він убив останнього дракона, якого навіть і знайти було непросто. Злі язики, щоправда, стверджували, нібито дракон насправді був просто великою ящіркою, привезеною з Південних Земель…

Воно нагадує чорний циліндр. Його не видно при світлі сонця, і тим більше не видно в пітьмі. Його можна тільки випадково намацати. А ночами воно тихо гуде, цуплячи час…

Я лежав у пітьмі та слухав. Було гаряче. Голова йшла обертом від коктейлю, в якому невиразно вгадувалися горілка, лимонний сік і щось на кшталт шампуню з запахом хвої. Із похованого між ковдрами магнітофона долинала органна музика. Довкола тіснилися чужі ноги й руки, подушки та пляшки. Уперше за моєї пам’яті світло було повністю вимкнене. Історіям не було кінця. Вони обривалися, не встигнувши до пуття початися, їм на зміну приходили інші, далі вони відновлювалися, коли я вже встигав забути їхній зміст, із цих уривків, що постійно чергувалися, складалися вигадливі візерунки, встежити за якими було непросто, хоч я дуже старався.

…це пора, коли криворогі виходять на вологі стежки, які ведуть до води, і ревуть. Дерева гнуться від їхнього ревіння. А потім настає пора, коли всіх нетямущих саджають у човни та відсилають місячними доріжками вгору по ріці. Вважається, що їх забирає до себе Місяць. Вода коло берегів стає солодкою, і залишається такою до світанку. Той, хто встигне її випити, стане зовсім дурненьким…

Я засміявся і пролив на майку трохи вина.

— Навіщо ж тоді її пити? — запитав я пошепки. — Якщо це так небезпечно?

— Немає людини щасливішої, ніж справжній дурень, — відповів невидимий оповідач. Судячи з голосу, Сфінкс. Хоч я вже сплутував голоси.