Читати книгу - "Інферно"

Ваєнта дванадцять років працювала на Консорціум, піднявшись ієрархічною драбиною від агента прикриття до члена групи стратегічного планування, а потім аж до агента-оперативника високого рангу. «Моя кар’єра – це все, що я маю». Агентам-оперативникам доводилося миритися з життям, сповненим таємничості, частими подорожами й тривалими завданнями, і все це унеможливлювало стосунки поза межами роботи.

«Я виконувала це завдання цілий рік», – подумала вона, і досі не в змозі повірити, що Начальник міг так різко й грубо натиснути на спусковий гачок і вигнати її.

Дванадцять місяців Ваєнта контролювала надання послуг і підтримки тому самому клієнту Консорціуму – ексцентричному зеленоокому генію, якому захотілося ненадовго «зникнути», щоб йому не заважали працювати конкуренти й вороги. Подорожував цей чоловік украй рідко, переважно непомітно, а здебільшого він працював. Ваєнта нічого не знала про нюанси його роботи, бо її завданням було ховати клієнта від впливових людей, які намагалися знайти його.

Свою функцію Ваєнта виконувала з довершеним професіоналізмом, і все йшло як по маслу.

Як по маслу… але до вчорашньої ночі.

І відтоді й емоційний стан Ваєнти, і стан її кар’єри покотилися під укіс.

«Тепер я – чужа. Я опинилася на протилежному боці».

Протокол зречення в разі його активації вимагав, щоб агент негайно облишив поточне завдання і якомога швидше покинув «арену». У разі затримки агента Консорціум стверджував, що вперше про нього чує, й заперечував будь-який зв’язок із ним. Агенти добре усвідомлювали, що не варто жартувати з цією організацією, бо з перших рук знали про її бентежну здатність маніпулювати реальністю й змінювати її під свої поточні потреби.

Ваєнта знала лише про два випадки дезавуювання агентів. Дивно, але чомусь вони більше ніколи не траплялися їй на очі. Вона завжди гадала, що їх викликали для офіційного розслідування, а потім звільнили, наказавши більше ніколи не вступати в контакт із працівниками Консорціуму.

Однак тепер Ваєнта засумнівалася, що саме так воно й було.

«Ти перебільшуєш, реагуєш надміру емоційно, – заспокоювала вона себе. – Методи Консорціуму є більш елегантними, ніж холоднокровне вбивство».

Та по спині в неї побігли мурашки.

Ваєнта інстинктивно кинулася тікати непоміченою з даху готелю тієї ж миті, коли побачила групу Брюдера, і тепер вона усвідомила, що інстинкт, який спонукав її до дії, можливо, врятував їй життя.

«Тепер ніхто не знає, де я».

Женучи мотоцикл прямим бульваром Поджіо Імперіале, Ваєнта збагнула, як круто змінили її життя ці кілька останніх годин. Минулої ночі вона непокоїлася про те, щоби зберегти свою роботу. А тепер вона непокоїлася про те, щоби зберегти своє життя.

Колись Флоренцію оточувала міська стіна з головним проходом – кам’яною брамою Порта Романа, збудованою тисяча триста двадцять шостого року. Хоча більшу частину периметра міської стіни зруйнували сотні років тому, Порта Романа збереглася й донині, тож і в наші дні транспортний потік скеровується до міста крізь глибокі аркові тунелі цієї колосальної фортифікації.

Сама брама має п’ятдесят футів заввишки, збудована зі старовинної цегли та каміння, а в її головному проїзді й досі збереглися масивні дерев’яні ворота на прогоничах, завжди зафіксовані в розчиненому положенні, щоби пропускати транспортний потік. Перед воротами шість великих доріг сходяться в одну й перетікають у кільцеву транспортну розв’язку, а над порослою травою розділовою смугою височіє статуя жінки, що виходить із міської брами з велетенським клунком на голові, скульптора Мікеланджело Пістолетто.

Утім, сьогодні Порта Романа є скоріше транспортним кошмаром, аніж історичною пам’яткою, бо істотно вповільнює дорожній рух. Колись тут проводилися контрактові ярмарки, на яких батьки продавали своїх дочок у шлюб із розрахунку, часто змушуючи їх танцювати спокусливі танці, аби забезпечити більшу вигоду.

Цього ранку, різко загальмувавши за кількасот ярдів від Порта Романа, Сієнна стривожено показала в її бік рукою. Ленґдон, сидячи позаду неї, поглянув уперед – і в нього теж з’явилося відчуття небезпеки. Перед ними простягнулася довга вервечка нерухомих авт, двигуни яких працювали на неробочих обертах. Рух на кільцевій розв’язці заблокував поліцейський пост, до якого час від часу під’їжджали нові поліцейські автомашини. Від авта до авта ходили озброєні полісмени й ставили водіям запитання.

«Невже це через нас? – подумав Ленґдон. – Цього не може бути!»

Назустріч їм по проспекту Макіавеллі виїхав спітнілий велосипедист у шортах. Він їхав на велосипеді з напівлежачим сідлом, крутячи педалі поперед себе.

– Cos’è successo? (Що там відбувається?) – гукнула йому Сієнна.

– E chi lo sa! (Та хтозна!) – відповів велосипедист зі стривоженою міною на обличчі. – Carabinieri. (Карабінери.) – І з новою силою завертів педалі, наче хотів якомога швидше вшитися геть.

Сієнна обернулася й стривожено поглянула на Ленґдона.

– Блокпост. Військова поліція.

Далеко позаду завили сирени, і Сієнна, крутнувшись на сидінні, подивилася на проспект Макіавеллі; її обличчя перетворилося на маску страху.

«Ми потрапили в пастку», – подумав Ленґдон, роззираючись довкола в пошуках хоч якогось виїзду – перехресної дороги, парку чи алеї, але побачив лишень приватні будинки ліворуч і високу кам’яну стіну праворуч.

Сирени звучали дедалі гучніше, наближаючись до них.

– Туди! – гукнув Ленґдон, показуючи на покинутий будівельний майданчик за тридцять ярдів попереду них, де за переносною бетономішалкою хоч якось можна було сховатися.

Сієнна дала газу, і трицикл, вискочивши на тротуар, миттю влетів на будівельний майданчик. Вони зупинилися за бетономішалкою й швидко збагнули, що за нею навіть трицикл до пуття не сховати, а самим – і поготів.

– За мною! – сказала Сієнна і кинулася до невеличкого сарайчика для реманенту, що вгніздився посеред кущів під кам’яною стіною.

«Це не сарайчик, – здогадався Ленґдон, – а пересувний туалет».

Коли Сієнна та Ленґдон підбігали до біотуалету для будівельників, то почули, як ззаду наближаються поліцейські машини. Сієнна смикнула ручку дверей, але вони не піддалися, бо були замкнені на масивний замок на ланцюзі. Ленґдон схопив Сієнну за руку, затягнув її за «сарай» і заштовхав до щілини між туалетом та кам’яною стіною. Вони насилу помістилися там удвох, ледь дихаючи, змушені вдихати важке смердюче повітря.

Ленґдон прослизнув слідком за Сієнною саме тієї миті, коли на дорозі з’явився чорний, як вороняче крило, «Субару форестер» із написом «Карабінери» на боці. Авто повільно прокотилося повз їхню схованку.

«Італійська воєнізована поліція, – подумав Ленґдон, не вірячи своїм очам. – А чи мають ці поліцейські наказ стріляти на місці без попередження?»

– Комусь конче потрібно знайти нас, – прошепотіла Сієнна. – І яким чином їм це вдалося?

– GPS? – спитав Ленґдон. – Може, цей проектор