Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

Час спливав. Сонце хилилося до заходу, Ріно та Лаура ніяк не могли наговоритися. Вони довго дискутували про те, у який спосіб психоістота змогла повернутися та проникнути в голови стількох людей, розмірковували, як діятимуть в Еквадорі, й основне – намагалися вигадати, як переконати Тимура Коршака вирушити з ними.

П’ятниця, 16 січня, 15:56 (UTC +2).

Офіс компанії «Time-To-Play Technologies».

Київ, Україна

– I’m absolutely sure, the man you’re looking for doesn’t work here[42], – секретарка посміхалася, проте відчувалося, що відвідувачі починають її дратувати.

– Будь ласка, ви не можете передивитися ще раз? – Лаура Дюпре теж посміхалась, от тільки очі за скельцями окулярів блищали, як у бійцівського бульдога, який учепився в горлянку супротивнику. Вона та Ріно прилетіли з Франкфурта о 13:15 рейсом «Люфтганзи» LH1490. На шляху з Віндхука до Франкфурта їхній «Airbus A340» дико теліпало, тож цього разу Лаура не виспалася і почувалася вкрай жахливо, однак відступати не мала наміру. – Він мусить у вас працювати. Або, можливо, працював колись. Змилуйтеся, ми стільки пролетіли, щоб із ним зустрітися.

За спиною француженки височів Ріно Ґроббелаар. Вилітаючи з Намібії, він захопив із собою вицвілий ворсистий светр та блискучу, неначе дзеркало, пухову жилетку-безрукавку – все, що вдалося роздобути в Ґрутфонтейні, де температура найхолоднішої липневої ночі не опускається нижче від +5 °С, – та цього не вистачало. Того дня температура в Києві трималася на позначці –1 °С, але через стовідсоткову вологість здавалося, що на вулиці не менше ніж –10 °С. Ріно споглядав фірмовий логотип компанії над головою білявої секретарки і думав про те, як люди виживають у такому кліматі.

– Навіть якщо цей чоловік працював у нас, я не маю права оприлюднювати будь-яку інформацію про нього.

– Я вас дуже прошу! – Лаура налягла на стійку та нахилилася вперед. Секретарка змушена була відступити; її ввічлива маска розтанула, а губи неприязно скривилися. – Це питання життя та смерті.

– Пробачте, я більше нічим не можу вам допомогти. Якщо ви й надалі…

– Що відбувається? – Дмитро Віталійович Пузатий, застібаючи пальто, вийшов із ліфта та зупинився біля рецепції. Зиркнув на секретарку, відзначив перекошений вираз її обличчя та насупився: reception girl за жодних умов не повинна демонструвати відвідувачам негативні емоції. А тоді повернувся до Ріно та Лаури та мимоволі поспівчував секретарці: – Вам щось потрібно?

Перед ним стояв двометровий засмаглий амбал із зачіскою «їжачок», у світло-синіх джинсах, стоптаних кросівках, засмальцьованому светрі з високим коміром і пуховій жилетці, та невисока худорлява жінка з пацанячою зачіскою, в чорних шкіряних берцях і коротенькому пальто – злегка підстаркуватий гібрид дівчинки-емо та школярки-задротки. Обоє за спинами мали наплічники. Якби не обличчя, що виказували іноземців, парочка цілком скидалася на бомжів, які нещодавно непогано скупилися в секонд-хенді. Директор зі стратегічного розвитку «ТТР Technologies» чув, що секретарка розмовляла не українською, а тому запитання поставив англійською.

– Ми шукаємо чоловіка на ім’я Тимур Коршак, – сказала Лаура і по тому, як змінилося обличчя чоловіка в дорогому пальто, зрозуміла, що їм із Ріно щойно неабияк пощастило. – Ця пані стверджує, що він не працює в «Time-To-Play Technologies», а я стверджую, що п’ять років тому він точно…

– Хто його шукає? – зупинив її Пузатий.

– Ми, – психіатр відклеїлась від стійки рецепції та ступила крок до директора. – Ми працювали з Тимуром 2009-го.

– Де? – брови метнулися вгору. – У Чилі?

Лаура посміхнулася. Він знає. О, так, цей товстун чудово розуміє, про що йдеться.

– Так.

– Тимур тут більше не працює. Він звільнився через кілька місяців після повернення з того відрядження.

Ріно гмикнув із виглядом «ще б пак він не звільнився». Дмитро Пузатий, оцінюючи, зміряв ґевала поглядом і несподівано крізь розстебнутий комір светра помітив білосніжний комірець священнослужителя.

– Де нам його знайти?

Пузатий перевів погляд на Лауру:

– Боюсь, я нічим не можу вам допомогти.

Француженка раптом підступила впритул і схопила чоловіка за руку:

– Ми повинні розшукати Тимура! – вона дивилась просто в очі Пузатому. – Повірте, це надзвичайно важливо. Можливо, вам відомо, де він працює зараз. Або знаєте, де він живе. Хоча б щось!

Жінка бачила вагання в очах директора, фізично відчувала, що чоловіка аж розпирає від цікавості. Він міг відшити, мотивувавши це тим, що не знає їх, а тому нічого не розповідатиме, натомість Дмитро Віталійович запитав:

– Це пов’язано з тим, що сталося в пустелі Атакама влітку 2009-го?

Лаура Дюпре відпустила його руку і трохи відсторонилася.

– Так.

Пузатий згадав дженджикуватого Оскара Штаєрмана, який майже шість років тому приїхав по Тимура, пригадав маячливі розповіді Тимура, а потім глипнув на ґевала, що височів позад жінки:

– Ви теж працювали з Тимуром Коршаком?

На коротку мить Лаура заклякла, очікуючи, що Ріно бовкне щось у своєму стилі (чи то пак у своєму колишньому стилі), щось на кшталт «ні, я тут, бляха, просто посрати зайшов, а ти, товстозадий, кажи бігом, де Тимур, інакше я тобі зараз яйця з корінням повисмикую!» Вона майже примусила себе повірити, що вже чує ці слова, коли Ріно ввічливо промовив:

– Так, пане.

– Ви священик, – чи то спитав, чи то ствердив Пузатий.

– Диякон, – заперечив Ріно, – просто диякон, пане.

– Ага, – гмикнув директор. «Це все пояснює». Він з осторогою роздивлявся велетня. Височенний, широкоплечий, кулаки, як бачки від унітазів, їй-богу. Шрам через півобличчя. Амбал не викликав довіри і якось, на думку Дмитра Віталійовича, не дуже асоціювався з ідеєю милосердного та всепрощаючого Бога. Геть не асоціювався.

Дмитро Пузатий розумів, що не повинен допомагати їм. Це неправильно та неетично. Чоловік і жінка, що стояли перед ним, пробуджували в грудях тривожну важкість і взагалі не надто скидалися на людей, із якими варто мати справу. Від них аж несло неприємностями. Пузатий подумав, що і амбал, і брюнетка, вочевидь, устигли по кілька разів підставити свої задниці, коли Боженька на небесах роздавав пригоди. Та водночас він не міг примусити себе прогнати їх. Вони були такими ж дивними, як і розфранчений, але наляканий Штаєрман, як і Тимур, який, повернувшись із Атаками, не знав, як зліпити докупи два рядки програмного коду. Дивлячись на них, можна було подумати, що Тимурова історія про Атакаму… «Ні, – осадив себе Пузатий, – вона не може бути правдою, не може, і все!» Просто ці двоє чудово вписувалися в ту історію про Атакаму. А Атакама – ось це Пузатий знав напевне – зжерла його найкращого програміста.

– Я дам вам номер його мобільного телефону, – по-змовницьки стишивши голос, сказав директор.

Лаура від розпачу прикусила щоку та ледь не скрикнула: «Та щоб ти провалився! У нас є його номер!» Упродовж трьох днів вона разів двадцять телефонувала Тимуру Коршаку – зі свого мобільного, зі Skype, з телефону в католицькій місії в Ґрутфонтейні, але поговорити не змогла. Одного разу їй, правда, вдалося докричати до кінця фразу «Тимуре, чорт забирай, це я, не кидай трубку!», до того, як українець