Читати книгу - "Чарівний бумеранг, Микола Данилович Руденко"

Але дружина померла через оберт після народження сина. Акачі не пам'ятав матері. Він, Ечука-батько, зважившись на відчайдушний вчинок, наївно гадав, що Безсмертний покарає тільки його, як він це вчинив колись із батьком Чаміно. Але Єдиний Безсмертний виявився жорстокіший, ніж можна було сподіватись. І все ж десь, потай від самого себе, Ечука плекав надію, що з сина буде йому добрий поплічник.

Правду кажучи, Ечука не дуже злякався вироку: він давав йому змогу здійснити давній задум. Попереду тисячі перешкод, бо каторга є каторга, але Ечука вірив, що обставини підкажуть, як їх подолати. Крім того, він розраховував на космонавта Рагуші, якого добре знав.

— Пора, раби божі! — знову невдоволено буркнув чорний слуга. Микола відірвав губи від гарячого обличчя Лочі.

— І все ж не треба, Лочо, — намагаючись загнати глибше в груди пекучий клубок, що підкотився йому до горла, сказав хлопець. — Ще буде в тебе чоловік… Справжній, а не уявний… Ти народиш йому гарних дітей…

Та, глянувши на Лочу, він не повірив своїм очам: Лоча сміялася!.. І як це не дивно, то був радісний, навіть безтурботний сміх. Ніби їх чекала не довічна розлука, а весела шлюбна подорож.

— Акачі! — голосом, у якому бриніло справжнє щастя, вигукнула дівчина. — Треба, треба!.. Тепер я бачу, що треба!.. Я повірила, що ти кохаєш мене… Я лечу з тобою на Землю!.. Гей, ви! — гукнула вона до карників та прислужників храму. — Я лечу разом з моїм чоловіком. Передайте моєму братові Чаміно, що я полетіла на Землю!.. Так, на Землю… І скажіть Єдиному — нехай хтось інший прибирає його бороду!..

Людина в чорному плащі неквапно підійшла до неї і суворо промовила:

— На те не було волі божої.

— Є моя воля! — твердо сказала Лоча. — Хіба цього не досить?

Її слова здалися чорним слугам страшним богохульством. Дівчину оточили карники, скрутили їй руки і понесли геть від ракети. Микола метнувся услід за коханою, але не встиг ступити й кількох кроків, як руки його виявилися теж скрученими, а неслухняне тіло попливло кудись угору — в темні отвори численних відсіків корабля. Він так пручався, що вдарився головою об металеву стінку і знепритомнів. А може, карники зробили це самі, цілком свідомо, щоб швидше позбутися клопоту…

Як тільки ракета лягла на курс і ніщо в ній уже не плавало, не висіло в повітрі, командир корабля, широкогрудий космічний вовк, що кремезною постаттю нагадував трикутник, поставлений на вістря, підійшов до Ечуки, лагідно поплескав його по спині і сказав:

— Плюнь, голубе! Скрізь жити можна. Скажи спасибі, що Безсмертний не відправив тебе до предків.

Ечука добре знав космічного візника. Його спосіб висловлюватись, такий незвичний для фаетонців, уже не дивував Ечуку. Та й самого Рагуші навряд чи можна назвати фаетонцем. Здавалося, він увесь — від вух до підошв — зліплений з іншого грунту, цілком земного. Мабуть, хоч раз побувавши на цій загадковій планеті, важко потім зчистити з ніг її липку, родючу глину!..

Командир сів у крісло, смачно потягнувся, як після довгого сну, поклав ногу на ногу і почав просторікувати, не турбуючись тим, слухає його хто-небудь чи не слухає.

— Наш бог-утильсировина проіржавів до останнього гвинтика. Тільки йолопи цього не розуміють. Дивна психіка у довгоногих істот. Відкопай черв'яка і скажи, що це творець Всесвіту — повірять! Клянусь печінкою, повірять!.. Падатимуть перед ним на коліна, цілуватимуть слід, де він колись проповз. Тільки й відпочинеш у космосі!.. Шахо психіки тут не діють. А на Атлантиді жерці ними також користуються. Там теж від них не сховаєшся…

Микола вже отямився. В очах усе ще гойдалося дороге обличчя коханої, її рожева постать, що пливла над головами карників, а в груди щось гупало — важко, одноманітно. Та він мусив починати нове життя. Мусив, чого б це не коштувало…

— Куди ми летимо? — спитав Микола. — До Атлантиди?..

Рагуші зареготав.

— Нарешті!.. Ну, що, гуде в голові?.. З ними жартувати не можна, вони цього не люблять… До Атлантиди?.. Е-е, ні, юначе!.. Утиль-бог давно вже не посилає грішників на Атлантиду. Фаетонці як раби на Землі не годяться: втрачають працездатність. Фаетонці там здатні бути або ж богами, або каторжанами. Богів посилають на Атлантиду. Каторжан розкидають по всій планеті. Це у Єдиного називається — карати самотністю. І треба сказати — дуже тяжка кара!..

Він натиснув кнопку на стіні каюти. Відкрилася велика карта, що злегка світилася. То була карта Землі…

Рагуші обвів пальцем великий острів серед синіх просторів океану. Ні, не острів — цілий материк…

— Велика Атлантида! — з якоюсь несподіваною побожністю в голосі промовив Рагуші. — Фаетонська держава на чужій планеті. Зрештою, наплювати мені на утиль-бога! Безсмертний має до неї таке ж відношення, як, скажімо, до Сіріуса. Атлантида — це розплідник людського розуму, мати нової цивілізації. Ось у чому річ!..

— Розкажіть про неї, — попросив Микола, хоч сам у цей час думав про Лочу. Де вона тепер?..

Рагуші глянув на атомний годинник, що показував абсолютний космічний час.

— Коротко можна. Але спершу відповім, куди я вас везу. Ось дивіться…

Ечука-батько, теж поволі отямившись, підвівся з крісла, підійшов до карти.

— Ось ваш рай, — показав Рагуші на великий материк, що містився на південній півкулі Землі. — Ви будете тут першими людьми. Розумієте?.. Першими!.. Скажу одразу, місія не з приємних. Але я подбаю, щоб вам було не дуже зле…

— Що ти маєш на увазі, Рагуші? — спитав батько, який сам хотів звернутися до Рагуші по допомогу.

— Пізніше дізнаєшся, Ечуко, — загадково всміхаючись, відповів Рагуші. — А зараз слухайте про Атлантиду. Мені часто доводиться там бувати. Жерці мене вважають вірним слугою божим, їм навіть не спадає на думку скерувати на мій мозок свої диявольські шахо. Я п'ю з ними хмільний напій, що виготовляється з рослин, яких на Фаетоні не знають. Довга, покручена лоза, лапате листя. Плоди скупчені у великих гронах. Вони напівпрозорі, обтягнуті ніжною шкіркою. Коли розірвеш шкірку — бризкає солодкий сік. Із того соку жерці виготовляють для себе дуже смачний напій. Тільки вип'єш — одразу ж стає так весело, що хочеться сміятись і співати…