Читати книгу - "Зворотний зв’язок, Ігор Маркович Росоховатський"

А втім, на основі земного і космічного досвіду ми знаємо, що технічні досягнення не завжди відповідають духовному й моральному розвиткові. Та невідповідність ця має певні межі.

І ще одне сутєве запитання: якщо це гості, то де ж їхній зореліт? Я ще раз пильно глянув на небіжчицю. В руці жінка щось тримала. Нахилившись, я побачив клаптик сірої тканини, схожої на пожмаканий аркуш паперу, на якому земляни писали кілька століть тому…

Я розгладив аркуш. На ньому були якісь знаки. Вони нагадали мені щось давне, забуте. Це не були літери, цифри чи ієрогліфи. Та я міг заприсягтися, що десь уже бачив значки, схожі на танцюючих чоловічків.

Раптом я відчув, що за мною хтось стежить. Поклавши палець на кнопку лазера, різко обернувся і встиг помітити, що в кущах селенції, кроків за п’ять од мене, щось ворухнулось.

— Виходь! — крикнув я.

Проте невідомий вважав, мабуть, за краще не показуватись.

Я не знав, з ким маю справу, і тому не наважувався стріляти. Кому ж писала ця жінка? Чому писала? І чи відповіли їй? Невже ті, що послали зореліт до іншої зоряної системи, все ще користувалися і олівцем? Хіба можливий такий збіг — повторюється те, що було в далекі часи на Землі?

Я поклав записку в кишеню і повільно пішов до радіоастрономічної станції, відчуваючи на собі чийсь пильний погляд…

За рогом будівлі причаївся, готовий зустріти переслідувача. Але з протилежного боку щось голосно закричало, затупотіло, пролунав постріл. Може, переслідувач вирішив мене обдурити, оббіг приміщення і там зустрівся ще з кимось? Я стрімголов кинувся туди. Із зарослів, метрів за десять переді мною, вискочив невідомий і, петляючи, мов заєць, побіг через алею. Слідом за ним полетів чорний предмет, схожий на спис. Він влучив у спину втікача, і той, дивно махнувши руками, впав.

Коли я підбіг до нього, він був ще живий. Переляканими очима дивився на мене, щось бурмотів.

Предмет, який я вважав за спис, був дерев’яним костуром із залізним наконечником. Хто ж його кинув? Я увімкнув свій передавач, настроїв його на хвилю корабля, сповістив, де перебуваю, і попросив, щоб послали групу взаємодії. Я підняв людину, яка вмирала, і поніс до центрального входу. Вслід мені пролунали якісь звуки. Я прислухався.

Тук-тук-тук. Це стукав костур об тверде покриття алеї…

Я кинувся до входу. Автомат завбачливо відчинив двері. Вбігши до вестибюля, я поклав на підлогу біля стіни невідомого, який був уже мертвий.

Автомат зачинив за мною двері. А що, коли він відчинить їх і перед моїм переслідувачем? Адже він теж людина. Треба негайно знайти систему блокування автомата. На щастя, я зробив це порівняно швидко. Проте були й інші входи в приміщення. А допомога з корабля наспіє не раніш як за півгодини.

Я пішов по коридору. Він мав кілька розгалужень. Куди повернути? Вся надія на інтуїцію та щасливий випадок. Зупинився трохи відпочити і… відразу почув за собою стук костура.

Соромно признатись, але мене охопив страх перед загадковим. Я побіг назад, уже не сподіваючись ні на захисний комбінезон, ні на лазер. Намагався тільки якнайдалі втекти від істоти з костуром. Коридор привів мене до невеликого майданчика, куди виходило кілька дверей. На одних біліла табличка “А.Сьомін”. Колись я б зрадів вісточці від однокашника. Тепер же мені було не до того. Я зачекав секунду і пірнув в одне з відгалужень коридора, але не пробіг і десяти метрів, як почув кроки і хрипкий сміх.

Навшпиньки пройшов до кутка і визирнув. Істота, яку я побачив, теж дуже скидалася на людину. її обличчя заросло волоссям, з голови спадали густі нечесані пасма. На плечах невідомий ніс скриню, схожу на ті, які я бачив на малюнках у старовинних книжках, і щось бурмотів. Я не помітив радіопередавача, за допомогою якого він міг з кимось спілкуватися.

Несподівано він різко зупинився. Невже побачив?

Кинувши скриню, він притьмом пустився до мене. Я не встиг і оком змигнути, як він промчав повз мене і зник за рогом. Віко скрині відскочило. Кілька жовтих кружечків, подзвонюючи, покотилися по підлозі. Один докотився до моїх ніг. Оце новина! Колись я захоплювався нумізматикою і не міг помилитися: це була стародавня монета — піастр.

Біля самісінького вуха щось дзенькнуло. Кам’яні осколки від стіни уп’ялися мені в щоку. Я впав на підлогу і поповз, намагаючись сховатися за виступом опалювальної системи. Не видно нікого. Хто ж мене помітив?

Відчуваю, що нерви не витримують. Страх і злість от-от візьмуть гору над розсудливістю — і тонкий промінь лазера перетворить ці стіни на пил і полум’я.

Глянув на годинник. За моїми підрахунками товариші вже недалеко. Ще десять-п’ятнадцять хвилин. Треба триматись.

Я штовхнув перші-ліпші двері і вповз до кімнати. Там схопився на ноги, грюкнув дверима і почав присувати до них усе, що траплялося під руку: осцилограф, лабораторну шафу, холодильник. Ще б пластмасовим екраном затулити вікно, і можна почувати себе, як у фортеці. Раптом у вікні я побачив мавпу. Вона висіла вниз головою, вхопившись за якийсь виступ. У руці тримала блискучий предмет, схожий на ніж…

Забувши про лазер, я відсунув холодильник, перекинув шафу і прожогом вискочив у коридор. Біг навмання, не ховаючись. Серце калатало, підскакувало, як монета в порожній скрині. Я побачив попереду широкі двері головного входу і кинувся до них. Фотоелементи діяли — двері відчинились.

Переді мною синіло, іскрилося озеро, оточене невисокими пагорбами.

Але ж це точна копія озера Качиного на нашій Чернігівщині! Що це — галюцинація? Марення? Звідки на штучному супутнику озеро?

Щось спонукало мене озирнутись, і я побачив картину, що висіла біля входу. На ній було намальовано таке саме озеро. Мабуть, картину приніс