Читати книгу - "Птахи з невидимого острова, Валерій Олександрович Шевчук"

— Коли ти справжній шляхтич, — почувся за дверима сталевий князів голос, — то відчини мені. Я не буду тебе вбивати, як пса, а дам у руки меча. Ми поміряємося силою під місяцем. Я дам змогу оборонятися. І тільки тоді відріжу руки, а потім і ноги. Потім вирву тобі язика, який набрехав нам тут сім мішків вовни і сколотив спокій наш. Твоя коханка з'їсть того язика. Потім я вирву очі твої й подарую пану Розенроху, адже вони бачили більше, ніж потрібно звичайним очам!

Він викрикнув останні слова, і луна знову прокотилася по домі.

І Олізар раптом перестав боятися. Рухнувся, щоб встати, але руки й ноги йому задерев'яніли: та й чи може він битися з тим, хто врятував його від видимої смерті і дав прихисток? Руки його, однак, стискали кулаки, бо йому таки хотілося схопитися з князем у двобої, але сили в тілі не мав. Не відчував ані злості, ані урази, а відтак не міг битися. Через це він мовчки лежав, безсилий та спорожнілий, і тільки й міг, що дивитися на місяць. Той вливав до помешкання синій дим, і все плавилося й тріпотіло в тому димі, брижилося й коливалося.

— Ну що, коліна у вас трусяться, пане Носиловичу? — сказав князь іронічно. — Боїтеся вийти і стати в чесному бою проти того, хто вас ненавидить? Ви раб, пане Носиловичу, через це прирікаю вам: загинете, як раб! Ви кривоприсяжник і людина без честі!

Холодний дим упливав Олізарові в груди, пробиті наскрізь птахом, заповнював, як холодне оливо, і він весь ставав олив'яний. Червоно палало в темряві його обличчя, і він навіть знав, що воно світиться, як місяць. «Неміч, — подумав він, — ось що завжди вбиває мене! Я міг би стати на прю поруч з кимось, але сам я ниций!»

По ньому пішло, починаючи з лівої ноги, поповзло, як вуж, кошлате мале страховисько, довгоруке й липке, простягло вперед мацаки і заклеїло йому вуста чорними, напівпрозорими лапками. Диміло й дихало димом і наганяло того диму йому в голову. Кволо блукали по тій голові думки, як знеможені голодом в'язні. В двері вдаряли крицеві князеві кулаки, і ці нутрові ковтки були як грім тулумбасів. Оливо тужавіло йому в грудях, і в них задуб, так само знерухомівши, поолив'янений білий його і печальний хорт.

— Ви раб, пане Носиловичу! — не вгавав за дверима князь. — І не вдавайте з себе ліпшого за нас. Ви куди гірший за нас, бо ви потвора та гній!

Князь раптом завив, як пес, і в тому витті була така приреченість, що Олізарові мурашки поповзли по тілі. Водночас начебто пташеня клюнуло зсередини — пробився в Олізаровім серці малий і ще зовсім кволий росток.

— Так, я кривоприсяжник! — гукнув він в холодну порожнечу ночі. — Я багато зробив у житті недоброго й недостойного. Але одне в мене не забере ніхто, чуєте, пане Білинський!? Я завжди, так, я завжди буду сподіватися!

Глупа тиша покрила його слова, зітхнула вві сні пані Павучиха, голосніше зашелестів сторінками Розенрох.

— Ви наївний і смішний чоловік, — сказав старий і закашлявся. — Ви наївний тим, що тримаєтеся речей, які не мають ніякої вартості в жодному з існуючих світів, а смішний тому, що хочете прикрити цим свій страх!

— Він бунтівник, пане Розенроху! — засичав за дверима князь. — І даремно ви й та клята Павучиха в'яжете мені руки! Приречених треба страчувати!

І знову тиша розбила ніч оцю і всіх їх правцем нещадним, і зойкнула тихо в темені одна із сплячих дівчат.

Тоді встав у своєму покої, аж упав, гримнувши, услон, Розенрох. Заплеснув книгу з недочитаною казкою і пробурмотів голосно й виразно:

— Будьте ви прокляті, сіятелі неспокою! Проклинаю вас, руйначі нашого чудового життя

Олізар знову веслував. Хоч і прийшов до нього той сон чи видиво, ота зустріч його уявна з батьком в осінньому саді, серед листя й гіркого повітря, все ще мав сподіванку, тримався за нитку бабиного літа, бо гадав, що вона виведе його з цього лабіринту. Привиджувалися йому стежки в оточенні стін, стіни високі й білі і так химерно покручені — стіни-вартівники; ступив у цей лабіринт ще тоді, коли притисли до його плеча невільницьке тавро; ішов та йшов, чи, інакше кажучи, веслував, і весло його — надія, якої не хотів тратити. Але рано чи пізно його одірве від дерева і полетить він (крила, думав він, і справді єдине, що може винести з цього лабіринту), жовтий, ще повний соку — тільки-но пив його з землі, з мізків та сердець грішників, з сердець та мізків праведників; надія — одне крило його, і коли б мав він друге — силу, він таки 6 знявся у небо. Але сили в ньому меншало й меншало, і він часто опускав весло, щоб перепочити. Замкнувсь у цьому тісному покоїку і нікого до себе не підпускав, адже там, у домі, й досі блукає розстервлений князь, там тішиться з Олізарової несили й розпачу Розенрох, там блукає, заламуючи руки, пані Павучиха, а дівчата позавмирали, наче й нема їх. Глибока втома входить у його тіло, в'януть руки, голова починає хилитися долі. І він починає відчувати, що тут, у покоїку, зовсім мало повітря, він повинен щось придумати, зважитися, йому треба все-таки врівноважитися, щоб знову прийшов отой білий спокій і байдужість без страху. Він хотів покликати білого птаха, хай прилетить до нього і принесе йому живої води, і це не буде той безумний напій, що його готує пані Павучиха, — це буде напій тверезячий. Але навколо стояла мертва тиша, і він у цій тиші ціпенів і корчився, без сліз плакав до порожніх стін, і від цього печально й просторо ставало йому на серці, а з тієї печалі почав витинатися білий росток; Олізар закрутив головою, проганяючи безсилля своє й неприкаяність, бо чого він досягне, зачинившись тут? «Треба встати, — сказав він собі. — Треба встати і вийти з цієї в'язниці!»

Він встав. Набрав повні легені повітря, а тоді тріпнув чубом. І очі його засвітилися, а руки стислись у кулаки. Хрумкнув зубами, і напружилися його жовна, стали тужаві й гострі. Тоді він зирнув на весло і сміливо пішов до дверей. Відкинув защіпку й турнув щосили рукою…

В стодолі для катувань сидів Розенрох. Передивлявся знаряддя для тортур, і з несподіванки, що Олізар покинув свою