Читати книгу - "Via Combusta, або Випалений шлях"

Вона була поряд, зовсім поряд, а мені несила було розплющити очі…

Раптом я почув стукіт і скрегіт заліза. Потім шурхотіння біля вуха і нарешті голос:

— Арсенію! Ти живий?

Я насилу розліпив очі, й мене осліпило ліхтарем, який тримав у руках Тарапата. Лице його прикрашав свіжий рубець, який тягнувся від правого ока до підборіддя.

— Живий! — радісно гигикнув він. — Я тут тобі дещо приніс… Їстимеш?

— Пити… — ледь ворухнув губами я.

— Гаразд, гаразд… — він дістав із наплічника пластмасову пляшку, відкрутив кришку і подав.

Я жадібно припав до неї, і тільки коли відпив майже половину, зрозумів, настільки голодний. Тарапата не поскупився, і я швидко почав заштовхувати до рота хліб із ковбасою і запивати водою. Потім я запитав:

— Що з Шулею?

— Живий, — усміхнувся Тарапата.

— Що з ним зробили?

— Нічого страшного, не нервуйся… Зарнік його вже відпустив.

— А в тебе що це? — я кивнув на його пику і показав пальцем на собі.

— А, пусте… — опустив очі програмер, — ти їж, їж…

— Як ти мене знайшов?

— Я ж комп’ютерний геній, — підморгнув мені він та, скривившись торкнувся пораненої щоки, — правда, не всі це цінять…

— То хто це тобі…

— Вгадай з трьох разів, — всівся поряд і поправив на носі окуляри програмер.

— Зарнік?

— Угу… — згодився Тарапата і по-філософському провадив, — життя взагалі, щоб ти знав, — повне лайно…

Та він не став розводитися на цю тему, просто на секунду відвернув від мене пику. Коли обернув, на ній уже сяяла оптимістична усмішка:

— Зате є добра новина…

— Яка?

— Ні мене, ні тебе не вбили одразу, — реготнув він, — значиться, ще поживемо! Еге ж?

— Еге ж, — згодився я.

— Ти вже тут другий день, а я знаю, що в карцері тільки третього дня баланду носять і витримати таке не кожен може. От я і подумав тебе трохи підтримати…

Я вже лінивіше відкусив шмат ковбаси і блаженно заплющив очі. Життя потроху поверталося до мене.

— Я думав, що я вже тут цілий тиждень… Ти просто мене врятував…

— Врятував, гх-х, — мугикнув під ніс Тарапата, — другого разу треба краще готуватися… обранці долі…

Програмер мав рацію: на третій день, десь по обіді, віконечко відчинилося — мені поставили миску баланди, кружку з водою та поклали шматок хліба. Потім знову суцільна темрява і тиша.

Вільного часу в мене було вдосталь. Я лежав із заплющеними очима й уявляв карту ордену, що побачив на моніторі у Тарапати. Вона випливала з моєї уяви з фотографічною точністю. Я перетворював її на трьохвимірну картинку і роздивлявся зусібіч. Як це іронічно не звучить, ліпшого місця для такого заняття годі було й вигадати. Тут я був абсолютно сам, і ніяка зараза не лізла до мене із запитаннями. Скоро я вже міг не тільки уявити карту, але й відчути фізично, як я пересуваюся усіма забороненими коридорами. Я мандрував орденом, зазирав у всі шпаринки і скоро знав про нього все.

Потім я захворів. Я погано пам’ятаю той час. З сірого липкого туману випливають тільки деякі фрагменти, більше схожі на марення.

…В темряві навкруги мерзотні кровожерливі пики, що кривляться і з їхніх вищирених зубів стікають краплини темної крові. Вони простягають до мене волохаті кінцівки, схожі на павучі, намагаючись схопити…

…Тарапата нахиляється до мене. Відкручує пляшку з водою і ллє її мені на обличчя…

…Коло зі старих камінців… Човен, що пливе до мене, і прегарна жінка в білому… Темні хвилі, місячна доріжка…

…Далека рідна пісня… Золоте волосся, ніжні руки, срібна колиска…

…Бліде обличчя Зарніка… Його начищені до блиску чорні шкіряні черевики, в яких чомусь відблискує повний місяць… Його сині очі, що дивляться на мене, пропікаючи наскрізь…

З карцеру мене перевели просто у місцевий орденський госпіталь. З пацієнтів я був там єдиний. За мною наглядала худа, як сірник, неговірка медсестра з зеленуватим обличчям. Вона ставила мені крапельниці та колола уколи. Я багато спав. Мені майже нічого не снилося. Інколи, коли я прокидався вночі, світ навколо ставав мерехтливим, блискучим і нетривким. Тверді стіни немов пливли.

Одного разу, коли в кімнату заглядав повний місяць, мене наче хто розбудив. Блідо-жовте світло лягало казковою сріблястою доріжкою між порожніми застеленими ліжками. Я звівся і сів у койці. Стінка, яка була поряд, замерехтіла і «попливла». Я торкнувся цієї «пливучої» стінки. І… моя рука провалилася. Я од несподіванки відсмикнув руку. Мерехтіння щезло. Стінка і світ навкруги перетворилися на звичайні. Я задумливо потер рукою шершаву холодну поверхню. Вона була нормальною, такою, якою я звик її сприймати, відколи народився. Здивований, я довго не міг заснути…

Прокинувшись ранком, я пробував повернути стінку до «пливучого» стану. Даремно, вона не піддавалася. Потім я збагнув: змінювалася не стінка, змінювалося щось у мені. І тільки-но я піймав той стан, що був на тоненькій межі між сном і дійсністю, — й світ навкруги знову почав таємниче мерехтіти… Так у мене з’явилися нові, ніким не пізнані можливості.