Читати книгу - "Прощайте, мої п'ятнадцять літ..."

— А може, ще не все втрачено? — несміливо спитала я.

На превеликий мій подив, він зненацька зайшовся сміхом, коротким і гірким сміхом, у якому вчувався виклик:

— От саме тому я й запросив до нас Інгвільд!

Я зачудовано дивилася на нього, нічого не розуміючи.

— Інгвільд?.. Але ж вона, ти сказав, навіть не знає, що в неї є брат!

— Так, це правда. Вона народилася через рік після тої трагедії в Нарвіку, й батьки її поклали собі ніколи не розповідати їй про Єфа. Про зникнення хлопця взагалі не говорили ні слова, таємницю мовби закопали глибоко в землю ще й накрили важкою плитою. Не від страху, — це я знаю, не тому, що боялися розпачу, який міг охопити від цих спогадів… Ні батька, ні матері в день нальоту не було в місті. За кілька тижнів до того, 5 квітня, Єфового батька відрядили до Стокгольма у службових справах. Дружина поїхала разом з ним, а малого Єфа лишили з молодшою материною сестрою, дев'ятнадцятирічною дівчиною. Вони гадали повернутися додому 13 або 14 квітня. Та 9 квітня, на світанку, на подив усьому світові, німці, не оголошуючи війни, напали на Нарвік… Незабаром виступили союзники. Оточене подвійною стіною вогню, місто лишилося відрізаним од усього світу. І коли, аж 10 червня, Єфові батьки нарешті повернулися додому, будиночок їхній було зруйновано дотла, а малий Єф, нічого не відаючи про всю цю трагедію, вже три дні, як плив на нашому «Сіріусі» у відкритому морі…

— Я адресував листа, — вів далі дідусь, — мерові міста Нарвік, але відповів мені не мер. Зрозумівши, що йдеться, напевно, про Єфа Нільсена, мер не наважився зразу піти з листом до Єфових батьків і передав його одному з їхніх свояків, інженерові, що теж мешкав у Нарвіку. Саме він і написав у своєму листі про Інгвільд. Зрештою я відповів йому таке: «Можливо, є ще якась надія знайти Єфа серед живих, напасти на його слід. Отож пошліть Інгвільд до нас, у Сонячні Дзиґарі. Знайдіть самі якийсь привід і умовте батьків. Адже не вперше молоді норвезькі дівчата приїжджають до нашої країни, щоб пожити якийсь час у французькій родині й краще опанувати мову…»

Нарешті у липні минулого року питання було розв'язане, і я довідався, що Інгвільд має приїхати до нас наприкінці жовтня.

Ця новина водночас і втішила мене, і сповнила моє серце тривогою. Я розумів, що встряваю у важку й ризиковану гру. Та це було ліпше, ніж бездіяльність і докори сумління, що терзали мене, коли я залишався сам.

Здибавши десь на вулиці Фовемберга чи Булоні високого білявого хлопця з блакитними очима, — таких хлопців скільки завгодно й у нас, — я одразу згадував про того, «іншого». Він був би зараз, певно, такий, як оцей, казав я сам собі: високий, білявий, з такою ж ходою, м'якою і рішучою водночас, як це властиво людям, котрі звикли більше діяти, аніж говорити…

І от саме в ту пору, Фанні, ти познайомилася з Яном і привела його до нас. І він зі своєю буйною білявою чуприною та блакитними, як небо, очима теж одразу примусив мене згадати малого хлопчину з Нарвіка. А особливо, коли він сідав до фортепіано. Слухаючи, як він грає сповнені невимовних чарів мелодії Гріга, я казав собі: так, це справжній норвежець висадився на нашому березі…

«Час уже, — думав я іноді під звуки цих дивних мелодій, — час уже Інгвільд приїхати…»

Потім промайнуло літо, настала осінь, і одного чудового вечора, в листопаді, Інгвільд була серед нас…

— А далі? — прошепотіла я, зачарована, як мала дитина, котрій розказують цікаву казку.

Але Капітан довго мовчав — може, моє запитання охолодило його? — а потім невдоволено зронив таку, сповнену недомовок, фразу:

— Що — «далі»?.. Ти, певно, думаєш, що я не добивався б приїзду Інгвільд до Франції, не маючи якихось підстав сподіватися, що її брат живий, правда?

Я мимоволі стиснула кулаки під ковдрою так, що мені аж боляче стало. Капітан знову замовк, і я відчула: цього вечора він більше нічого не скаже. Так, він мовчатиме, поки та сама думка не перейде в певність, не спалахне, як промінь сонця, в глибині наших сердець. Він нізащо не вимовить тих слів, які — ми обоє це відчували! — вихоряться зараз у нас в голові, не дають нам обом спокою: «Можливо, Ян і є той маленький хлопчик із Нарвіка!»

Ми не бачили Яна з тієї пам'ятної різдвяної ночі. І от увечері 5 січня він, як завжди, без всякого попередження, знову завітав до нас.

Затримавшись із чемності на кілька хвилин біля Капітана, він одразу ж попрямував до фортепіано, наче й прийшов сюди тільки пограти, а не побачитися з нами.

І ось Ян заграв.

Гійом розпалив вогонь у каміні, і ми всі знову зібралися там, як раніш. Для мене то були прекрасні й гіркі хвилини, котрі таїли у своїй напруженій швидкоплинності все невимовне хвилювання, весь запал п'ятнадцятирічного серця…

Тепер Гійом теж знав усе. Коли ми приїхали з Ардра, Капітан мовив:

— Розкажи про все Гійомові. Навряд чи стане в мене духу повторити всю історію і для нього.

Цього вечора, коли Ян так раптово повернувся до нас, для мене було доброю розрадою те, що я почувала поруч Гійома; як завжди, мовчазний, але такий близький, він сидів, обхопивши голову руками, і ніби поділяв зо мною всю мою тривогу й неспокій.

Інгвільд розстелила на підлозі хутряний килимок і простяглася на ньому, як щаслива молода тваринка, спершись на руку кучерявою головою, примруживши очі; волосся їй поблискувало золотом, щоки палали у відблисках полум'я. Вона ще нічого не знала.

Я притулилася спиною до каміна і, не зводячи з Яна очей, думала: що, як той маленький хлопчик з Нарвіка, про якого я дізналася зовсім недавно, — ось тут, серед вгас! Звісно, такий близький нам Ян,