Читати книгу - "Чари країни Оз"

Ренго, Сірий Мавпій, що був старшиною всіх мавпячих племен у лісі, почув той ґвалт і прийшов побачити, що такого скоїлось серед його народу. Розумніший і досвідченіший, він умить збагнув, що в цих перетвореннях винен чужинець-чаклун, схожий на якогось мішаного звіра. Він побачив, що шестеро Велетнів-Вояків — безпорадні в’язні через свій велетенський зріст і що визволити їх він безсилий. І хоча він боявся спіткати жахливого Чаклуна, та все ж побіг на велику галявину сказати Гугу-Королю про те, що сталось, і розшукати Чарівника з Озу, щоб урятував шістьох його зачарованих підданців.

Ренго вибіг на велику галявину саме в ту мить, коли Чарівник вертав усіх зачарованих круг себе в їхню справжню подобу, і зрадів, почувши, що лихого Звіра-Чаютуна подолано.

— Але тепер, о могутній Чарівнику, ти повинен піти зі мною туди, де шестеро мо'іх підданців обернені на шістьох Людей-Велетнів, — сказав він, — бо як їх покинути там, їхнє щастя і майбутнє життя будуть зруйновані.

Чарівник відповів не зразу, бо він подумав, що саме добра нагода здобути згоду Ренго на те, щоб він узяв кількох мавп із собою до Смарагдового міста на Озмин день народження і посадив їх у торт.

— Дуже багато ти просиш у мене, о Ренго, Сірий Мавпію, — сказав він, — бо чим більші Велетні, тим могутніші чари на них наслано і тим важче вернути їх до природної подоби. Проте я подумаю, що можна зробити.

Чарівник відійшов на другий кінець галявини, сів там на колоду й неначе заглибився в роздумах.

Скляний Кіт дуже зацікавився розповіддю Сірого Мавпія, і йому закортіло побачити, які ж ті Велетні-Вояки.

Почувши, що їхні голови височать над вершечками дерев, Скляний Кіт вирішив, що зможе побачити ті голови, коли видереться на велике дерево авокадо, яке стояло обіч галявини. Не сказавши нікому нічого, кришталевий звірок підійшов до дерева і, чіпляючись гострими скляними пазурами за кору, легко видерся на самий вершечок. Дивлячись на ліс, він побачив шість велетенських голів, хоча вони були досить далеко. Видовище було справді дивовижне, бо велетенські голови мали на собі велетенські вояцькі шапки з червоними й жовтими плюмажами й були вельми люті та грізні на вигляд, хоча мавпячі серця Велетнів у ту хвилину були повні страху.

Задовольнивши свою цікавість, Скляний Кіт почав спускатися з дерева вже повільніше. І раптом він побачив чорний саквояж, Чарівника, що висів на сучку. Ухопивши саквояж своїми скляними зубами, Кіт, хоч той саквояж був таки важенький для такої невеликої тварини, спромігся зняти його з сучка й безпечно спустити на землю. Потім озирнувся довкола, побачив Чарівника, що сидів на колоді, сховав чорний саквояж у опалому листі й подався до нього.

— Я забув сказати вам, — заговорив Кіт, — що Тротта й Капітан Біл у великій скруті, і я прибіг сюди, щоб розшукати вас і повести туди рятувати їх.

— Та що ти, Котику! Чому ж ти зразу не сказав? — вигукнув Чарівник.

— Бо я застав тут таку колотнечу, що аж забув за Тротту й Капітана Біла.

— А що з ними? — спитав Чарівник.

Тоді Скляний Кіт розповів, як вони вибрались по Зачаровану Квітку для подарунка Озмі на день народження й попались у пастку на химерному острові Чарів. Чарівник щиро стривожився, але похитав головою й сумно сказав:

— Боюся, що я не зможу допомогти своїм любим друзям, бо я загубив чорний саквояж.

— А як я знайду його, тоді підете? — спитав Кіт.

— Аякже! — відповів Чародій. — Та навряд чи Скляний Кіт зі своїм рожевим мозком спроможеться на те, чого не зумів ніхто з нас.

— То ви не в захваті від мого рожевого мозку? — спитав Кіт.

— Він гарний, — визнав Чарівник. — Але ж це не справжній мозок, і від нього не можна багато очікувати.

— А коли я знайду ваш чорний саквояж, і знайду його за п’ять хвилин, — тоді ви визнаєте, що мій рожевий мозок кращий за ваші звичайні людські мізки?

— Ну що ж, я визнаю, що він кращий шукач, — сказав Чарівник. — Але нічого в тебе не вийде. Ми шукали повсюди, але так і не знайшли чорного саквояжа.

— Це й показує, скільки ви знаєте, — відказав Скляний Кіт зневажливо. — Ось подивіться з хвилину на мій мозок, і побачите, як він закрутиться.

Чарівник став дивитися, бо йому дуже хотілося віднайти свій чорний саквояж, і рожевий мозок справді почав крутитись незвичайним чином.

— Ну, тепер ходімо зі мною, — звелів Скляний Кіт і повів Чарівника прямо туди, де він загріб саквояж листям. — Як підказує мій мозок, ваш чорний саквояж має бути отут.

Він розгріб листя й вигріб саквояж, а Чарівник умить схопив його з радісним зойком. Тепер, коли знайшлось його чарівне знаряддя, він був певен, що врятує Тротту й Капітана Біла.

Ренго, Сірий Мавпій, уже нетерпеливився. Він підійшов до Чародія й сказав:

— Ну, то що ви думаєте зробити з цими бідолашними зачарованими мавпами?

— Давай сторгуємося, Ренго, — відповів чоловічок. — Коли ти дозволиш мені взяти з дванадцять твоїх Мавп до Смарагдового міста й затримати їх там до дня народження Озми, я розіб’ю чари, накладені на шістьох Велетнів-Вояків і верну їм природну подобу.

Та Сірий Мавпій похитав головою.

— Я не можу цього зробити, — заявив він. — Мавпи будуть дуже самотні й нещасні у Смарагдовому місті, а ваші люди дражнитимуть їх і кидатимуть на них каміння, і вони тоді відбиватимуться й кусатимуться.

— Люди не побачать їх аж до бенкету в день народження Озми, — пообіцяв Чарівник. — Я зроблю їх зовсім маленькими — близько чотирьох дюймів на зріст — і триматиму в добрій клітці у своїй власній кімнаті, де їх не спіткає ніяка кривда. Я годуватиму їх найсмачнішою їжею, навчу їх деяких хитромудрих штук, а на день народження Озми сховаю дванадцять маленьких мавпочок у торті. Коли Озма розріже торт, мавпочки повискакують на стіл і показуватимуть гостям свої штуки. А наступного дня я привезу їх назад до