Читати книгу - "Дух часу"

«Щезай, проклята маро, чого хочеш від мене? Я не знаю тебе, не хочу знати. Ти не чоловік, ти звір, ти низький звір, у тебе ніколи не було нічого правдивого, вищого, гідного шаноби!» Але привид не щезав, а ріс і ріс, аж роздвоївся на два великі каблуки, розвинувся і простерся у дві широкі противоположні дороги. Він стояв рука в руку з найдорожчою в житю людиною, але при перших кроках їх спільного житя і обов’язків виповзали якісь непредвиджені перешкоди, гнівались і грозили єго найсердечнійшим мріям, зрозуміню і виповненю раз прийнятого і вложеного на себе права і обов’язку.

І за кождим дальшим кроком дороги щораз більше розбігалися. Він тягнув свою подругу туди, де гордо пишалися здобутки людськості для загального добра, де чоловік помагає чоловікові, де виростали великі хмари згоди і добра.

Чому ж тота рука, котру він держав, поволі, незначно висувалася, віддалювалась, а коли він прямував одною дорогою, вона лишалася на другій і, окружена дітьми, витягала до него руки і благала, щоб її не опускав? Він вертав до неї, але друга дорога закидалася румовиськом, заростала бур’яном.

Усе змінилося. Якісь темні, гидкі зариси, викривлені постаті і лиця переміняються в щораз нові страшні потвори, летять шаленим колесом і заносяться роздираючим реготом. Обов’язки мужа, батька ставали грізно узброєні супротив обов’язків горожанських, члена загалу. Брязкіт оружя, хрипінє задиханих грудей, гамір і ломіт, шум води і грохіт громів зливалися в оден роздираючий і убиваючий змисли гомін. Чорна, збита маса людей крутилася в однім куті пекольним танцем. З-поміж товпи виступали виразнійші постаті. Якісь пани і пані ходили по головах мужиків, єго друг в уніформі з золотим коміром подавав руку опікунові сирітських грунтів, за ними вився, як п’явка, довгий атласовий жупан, усі старалися серед товпи зробити собі якнайбільше місця, не уважаючи, що другі дусилися, потручуючи один другого, з проклятєм на устах. Вони все підносилися вище і вище, товпа розступалася та стискалася, аж врешті і ті, що були наверху, упали під ноги тих самих, котрих недавно давили. Топтано і тратовано їх немилосердно; кров плинула округ і зливалась в кроваві багна. Четверо недорослих дітей-сиріт хапалися єго і тягнули до кровавої калюжі, кричали роздираючим голосом: «Ти кривду вчинив нам для своїх дітей, ти для своєї скривдив чужу родину!» Щораз більше темніло і віяло холодом пустині. Туман мраки підносився з землі, і цілий простір заливався одним питанєм: «Чи лишень кров — кров має змивати гріхи одного поколіня і давати хрещене другому?..»

Тіні розвіялись. Лишилася дійсність, житє. І що зробило з него житє? Літа молодості, райські види, пристроєні в цвіти, повні оживляючої роси, стались сьогодні глухим, пустим цвинтарем серед осібної мраки на гробі чародійної улуди; серед студеного світа станула бліда журба. Колись гордий противник всякої кривди тепер низько клонив перед нею голову. Сміло стоячий під прапором своїх ідей — тепер відцурався їх, бо вони вводили його в супереку з обставинами доби; защитник бідних жив їх кривдою.

Жаль стиснув єго серце, бо чув, що коли б єму й вернулися молоді літа з давніми бажанями і любов’ю до всего, ідо велике і красне, а він мусив би переходити ті самі дороги житя, то жив би, як жив — і зістав би тим самим, чим тепер є…

І засміявся, що аж люлька з уст випала. З давно погаслого в печі огню лишилась лиш купка сивого попелу.

На нашім славнім Покутю є маленьке місточко Пістинь. Лежить воно на гористій рівнині так, що як перескочиш кілька потоків, то знайдешся в лісі і не потребуєш дряпатися по горах. Серединою йде мурований гостинець, обсаджений деревами, а по обох боках можна видіти деревляні домики з цвіточниками всуміш із мужицькими хатами.

Властиве місто — збита в одну масу купа жидівських хат і склепів — стоїть собі на боці від дороги і можна переїхати цілу місцевість, не бачивши правдивого міста, т. є. площі торгів і жидівських хат. Гідна уваги в Пістині є стара церков над високим берегом гірського потока, про яку ходить народне повір’є, що вона була деінде заложена і перенеслася сама на се місце.

Друге цікаве місце — се гідропатичний заклад, що тепер майже цілком розсипався так, що страшно там іти, аби що на голову не впало або не зломилося під ногами. З часів, здаєся, процвітаня того закладу ввійшло у деяких людей в звичай проживати літо в Пістині. Таким способом буває там завсігди одна або дві львівські родини, два або три одинокі мужчини і кілька осіб із ближчих сторін.

Певно, не один із тих пістинських гостей пригадує собі високу, бліду, удвоє зігнену бабку в полатаній, але чистенько випраній сорочці, такій самій щодо віку спідниці і колись голубій, ззаду зав’язаній хустці. Вона походить із косівських міщан. Її родичі малися колись не зле, мали хату і грунт, але батько прогайнував усе, мати з жури вмерла, діти пішли в поневірку, — тож і вона ще малою дитиною дісталася до Коломиї, де служила в панів аж до свого замужя.

Вона називалася Юстина, а по чоловіці кликали її також Янова, — хоч він був собі щироруським Іваном, але що ходив у сурдуті і був із професії шевцем, то переробився на Яна і майже до кінця свого житя носився з гадкою і бажанєм перейти на латинський обряд. Звичайна се хороба нашого ремісницького стану. Аристократичні понятя інтелігенції перероблюються в нижчих верствах у форми національно-релігійні.

Іван родився в Пістгіні, де його батько, а пізнійше він сам, занімався шитєм простих чобіт. Ходячи часто до Коломиї, пізнав там Юстину, оженився і привів її на батьківщину. Грунту в них не було, лиш стара хата і кавалок города. При ремеслі йшло ще яко-тако, але коли Івана звалила з ніг довга і тяжка недуга, що вкінці положила його в могилу, прийшлося бідній Юстині не раз гірко бідувати. Вона мала щось діточок, але померли, і лишився лиш один син. Він якось