Читати книгу - "Гордієві жінки"

Дівчина й не зрозуміла, як вони опинилася там, де опинилися. Їхали-їхали і… Коли вийшла з мікроавтобуса, побачила довкола себе величезне безлюдне плато, що скидалося на зелений килим-літак, з якого до неба – подати рукою, ба навіть – ступити крок. Краї цього велетенського плоскогір’я, вкритого злегка притрушеною білим порохом травою, торкалися безкрайньої блакиті, і Мія відчула: ще мить – і злетить.

– Де ми? – підняла руки вгору, почуваючись справжньою пташкою, закружляла. – Боже, яка краса! Айдере, яка краса, – умить зірвалася вітром до найближчого краю. Що там? Їй найбільше захотілося знати, наскільки близько вони зараз до неба.

– Ей! – хлопець і собі схопився з місця, помчав стрімголов за дівчиною. – Зажди-но, ей! – наздогнав її за лічені секунди, міцно затиснувши в обіймах. – Ти що?! Зараз візьмеш і зіпсуєш весь сюрприз, – чутно задихав.

Вона й незчулася, як і собі обхопила його руками. Вхопилась, як за щось рятівне й необхідне. Наче була листком, що от-от відірветься від дерева під силою вітру й полетить із ним у безмір, у який не хотіла.

Як же добре їй зараз тут.

Як же добре їй зараз із ним.

Якусь мить вони крутились обоє, так і не розмикаючи рук, і Мії стало часу, аби завважити: ось його міцний торс під легкою білою сорочкою з розстібнутим на три ґудзики коміром, ось його широкі плечі, дужі й жилаві руки в загорнутих до ліктів рукавах, ось його запах… Хлопець пахнув мокрим морським піском і трохи свіжими персиками… Ось його міцне тіло, ось він сам… Так близько-близько, аж не вірилось…

– Ну, ходімо, – дещо віддихавшись, мовив Айдер. – Покажу сюрприз номер один.

Вони рушили з місця, але руки й далі схрещували довкола спин.

– О, то сюрпризів буде кілька? – Мія вловила, як стрімко вона ощасливлюється.

– Так, три, – відповів хлопець. – Але то, – кашлянув знічев’я, – якщо ми дочекаємося спочатку заходу, а потім сходу сонця.

Вона різко зупинилася.

І так само хутко рушила з місця, тихо сказавши:

– Добре.

Серце Мії закалатало, як церковний дзвін, що сповіщає про велике свято. Вона була справді мов на небі від щастя.

За хвилину, щойно на краю трав’яного «килима» завиднілася земля, Айдер повернув Мію до себе й сказав:

– А тепер заплющ очі. Далі йтимемо повільно, й ти виконуватимеш всі мої накази…

– Ого, ти наглючий! – засміялась вона.

– Давай-давай, – вів далі звеселілий Айдер, – будь слухняною, бо буде біда, – однією рукою кріпко обняв Мію, другою закрив їй очі.

Так вони посунули до краю плеса.

Потім разом повільно сіли долу й звісили ноги.

– Міє, зараз ти розплющиш очі, тільки, будь ласка, ніяких різких рухів, тримайся за мене міцно-міцно, добре?

– Добре.

– Будеш спокійна?

– Буду.

– Обіцяєш?

– Обіцяю.

І за мить:

– Овва! Ох, йо-пе-ре-се-те, – вирвалося в Мії, коли вона побачила перед собою безумний вид безкрайого степу і зрозуміла, що сидить на шаленій висоті карколомного урвища, як потім дізналася від Айдера, на більш як стометровій прямовисній стіні. – Мамочко рідна й свята! – не могла заспокоїтися, дивлячись на свої ноги, що висіли над запаморочливою безоднею і то терпнули, то дрижали, то пекли вогнем, як поліна в багатті, – таким сильним було Міїне потрясіння. – Ох, мамочко, як же страшно і як же гарно, – торохтіла не вгаваючи переполохана дівчина, сидячи на самому вершечку отої сурової за непогоди та милолицьої на осонні Білої Скелі, або Ак-Каї.

– Отаке-то, – тільки й видав Айдер, міцно притискаючи до себе руду веремію.

Перед ними розкинувся неповторний малюнок безмежного кримського краю з його мінливими лініями доріг і ланів, фігурними рамками полів і садів, вузькими ряднами древніх курганів, блискучими цятками хатніх дахів… Так і просиділи Мія з Айдером майже годину – одною твердою малопомітною крапкою, якщо б дивитись на них геть із траси.

А за трохи настав захід сонця і підоспів другий Айдерів сюрприз. До цього часу хлопець встигнув розбити намет біля мікроавтобуса й перекусити з Мією купленими ще в Ялті чебуреками.

Коли небо почало затягуватися рожевуватим простирадлом, вони попрошкували на самісінький край «козирка» Ак-Каї, звідки Айдер знову запропонував дівчині подивитися вниз. Цього разу замість білястих підніж, гротів, печер і виступів, схожих на вежі фортець, витесаних вітром, водою і сонцем, на них дивилося залите золотим світлом днище ніби щойно виверженого вулкану. Вогняні язики поволі сповзали пласкою скелею, як карамельна помадка – медівником. Гора була такою жовтогарячою, що Мії справді на якусь мить здалося, буцім отакенна громада перетворилася на смачний тістечковий десерт.

– А з неба зараз поллється чай із молоком, – мовила вголос, хоч і задумливо, зауваживши золотисто-темнаві кольори заходу, котрі повільно змінювали одне одного, як і тіні «гарячої магми» на горі, що перетворювалася на ніжно-оранжеву, «схололу».

– Дякую, що показав мені те, чого я більше ніколи і ніде не побачу, – додала Мія.

– Це ще не все, – усміхнувся Айдер. – Завтра ще не те побачиш…

А за мить:

– Тільки… сестрі ти про «завтра» нічого не сказала ж…

– Зате сказала, що буду пізно, а пізно – то може бути й завтра рано, – бадьоро відповіла.

Мія справді попередила сестру, що буде пізно. Вчора, після домовленості з Айдером, уже в ліжку, при вимкненому світлі тихо сказала сестрі: «Ліє, завтра із самого ранечку я поїду і буду пізно. Зі мною все буде добре, ні за що не переживай. Але й нічого не питай… Я дуже хочу поїхати, і все».

Лія похапцем звелася на лікті, але сестра тим часом обернулася й накрилася з головою. «Куди ти?» – все ж запитала. Мія відгорнула покривало і ще тихіше пролепетала: «Нічого-нічого в мене не питай».

Крим – той край, де робиш те, чого найбільше хочеш. От і все, подумали обидві сестри.

– Бачиш отам щілину, а в ній гніздо? – вказав Айдер униз.

Мія придивилася. У невеличкому скельному уступі справді було влаштовано чимале пташине гніздо.

– Це стрижі, – сказав хлопець.

– Стрижі?! – скрикнула дівчина.

– Стрижі, – зареготав Айдер, не розуміючи дівочого ошелешення.

Мія, дещо соромлячись, пояснила свій емоційний сплеск:

– Просто сестра на мене так каже… Стрижем називає за те, що швидка і шумлю…

Хлопець розсміявся ще більше. Його регіт покотився вниз упереміш із гулкими камінцями.

А раптом:

– Дивися, летить! Ах! – стрепенулася Мія, бо їй здалося, ще якась мить – і пташка зачепить довгими крильми її обличчя. – Так близько! А-а-а! – не могла дійти тямку, бо аж змогла роздивитися білу пляму на горлі темно-бурого із зеленуватим металевим відливом стрижа,